Розділ 1. Стіл мовчань

"Мовчання — мій єдиний захист. Вони не чують серце, що кричить."

Я чула, як їхня машина зупинилася перед будинком. Металеві двері хрипко відчинилися, а в рації одного з охоронців клацнуло коротке:
— Родина прибула.

В серці щось стиснулося. Я підійшла до дзеркала, поправила хустку, що прикривала моє волосся, і поглянула на себе так, ніби вперше бачила це відображення. Очі — надто порожні, губи — надто стиснуті.

— Софі, іди вниз, — пролунав голос Левана знизу, глухий і холодний, як завжди.

Я вийшла зі спальні, повільно крокуючи довгим коридором. У вітальні вже панував той самий знайомий аромат: жасмин, дорогий тютюн і напруження.

Вахтанг, батько Левана, сидів, широко розкинувшись у кріслі. Погляд — різкий, як ніж. Нано поруч, дрібна і суха, з піджмутими губами. Тамаз, молодший брат, із цинічною усмішкою на вустах. І Мері — тонка, як стеблина, але гостра на язик.

— Софі, — Нано поглянула на мене, оцінюючи. — Як твоє здоров’я?

Я мовчки кивнула. Вона посміхнулась так, ніби я підтвердила її сумніви.

— Ми тут обговорювали сімейні справи, — почав Вахтанг. — А конкретніше — майбутнє. Династія Мегрелі повинна мати спадкоємця.

Мовчання опустилось на залу, як чорна хмара. Я відчула, як Леван напружився поруч, але не промовив ні слова. Він ніколи не захищав мене.

— Ви вже три роки разом, — продовжила Нано, — і жодного результату. У нас у всіх виникає питання: хто винен?

Мері похитала головою:
— Можливо, з нею щось не так.

Я знала, що зараз маю сказати щось, щоби захистити себе. Але мої губи не слухались. Лише очі обвели обличчя за столом — усі чекали, усі осуджували.

— Може, пора робити аналізи, — додала Нано. — Ми маємо право знати, чи не витрачає наш син життя на жінку, яка не може виконати найважливішу жіночу функцію.

Мене ніби облили холодною водою. Леван мовчав.

Я опустила очі, приховавши біль. Мовчання — єдине, що я могла собі дозволити.
— Я вже говорила з одним лікарем у Батумі, — несподівано мовила Нано, глянувши на мене, як на несправну річ. — Надійний, перевірений. Він може провести повне обстеження. І тебе, і Левана.

Мене. І Левана. Хоча в її очах було зрозуміло: винна тут лише я.

Леван не ворухнувся. Ніби його це не стосувалося.

— Якщо виявиться, що з нею дійсно проблема, — додала Мері тихо, але впевнено, — у вас ще є час усе виправити.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я, і мій голос, хоч і тихий, пролунав гостро. Це був мій перший спротив за довгий час.

У кімнаті запанувала тиша. Всі погляди — на мене. Навіть Леван підняв брови, здивований тим, що я заговорила.

— Я маю на увазі, — сказала Мері, ковтаючи посмішку, — що мій брат заслуговує на жінку, яка продовжить його рід. Це не забаганка. Це наш обов’язок перед предками.

— Софі ще молода, — нарешті втрутився Тамаз, неочікувано м’яко. — Можливо, просто потрібно більше часу...

— Три роки — це не більше часу, — урвав його Вахтанг. — Це вже термін.

Я відчула, як стискається серце. Наче я — не людина, а носій функції, механізм, що повинен або працювати, або бути заміненим.

— Леване, — звернулася Нано до сина. — Ти маєш думати про майбутнє. Про бізнес. Про кров.

Він нарешті заговорив. Його голос був сухим і байдужим.

— Я думаю.

Я подивилася на нього. Він навіть не глянув у мій бік.

У цей момент я зрозуміла, що в цьому домі я чужа. Я річ, яку легко замінити, якщо вона вийде з ладу.

Двері зачинилися з сухим клацанням, і подвір’я знову огорнула тиша. Я спостерігала з вікна, як чорний кортеж виїжджав за браму. Вахтанг навіть не попрощався. Нано кинула на мене останній осудливий погляд. Мері усміхнулася зловісно. Лише Тамаз легенько кивнув головою — чи то співчуття, чи просто ввічливість.

Я стояла в холі, ніби змерзла зсередини. Сукня прилипла до тіла, долоні були вологі.

— Як завжди, посоромила мене, — пролунав голос Левана за спиною.

Я повільно обернулась. Він знімав піджак, обличчя кам’яне, очі — холодні, як зимове море.

— Вони приїхали з повагою. А що ти дала їм? Своє вічне мовчання і... пустий живіт.

Я опустила очі. Мовчала.

— Що з тобою не так, га? — він підходив ближче, кожен його крок лунав ударом у мої скроні. — Чому ти не можеш дати мені сина?

Я стояла. Дихала повільно, рівно. Вже багато разів це було. Ті самі слова. Та сама злість. Той самий біль.

— Думаєш, мені легко слухати це від мого батька? — його голос підвищувався. — Думаєш, я хочу жити з жінкою, яка нічого не може мені дати?

Я знала, що нічого не скажу. Не зможу. Не хочу. Мої губи були склеєні втомою.

— Може, мені варто знайти іншу. Ту, яка не просто стоїть, як тінь у домі, а виконує свою роль.

Він наблизився впритул. Його дихання било в щоку, а руки були стиснуті в кулаки.

Я дивилась йому в очі. Не зі страхом — з порожнечею.

Він не витримав цього погляду. Відвернувся, різко махнув рукою й пішов у свій кабінет, голосно грюкнувши дверима.

Я залишилася сама в холі. Там, де ще кілька хвилин тому були чужі голоси й осудливі погляди — тепер лише я, біла стіна, тиша й біль, що вже не кричить. Він просто живе в мені.