Глава 20. До зустрічі

Останній день настав занадто швидко.

Настільки швидко, що Яся не була готова.

Хоча намагалася підготуватися всі останні дні.

Вона прокинулася ще до світанку.

У кімнаті було тихо.

Лише за вікном починали прокидатися птахи.

Яся лежала, дивлячись у стелю.

І відчувала дивну порожнечу всередині.

Наче серце вже знало, що сьогодні втратить щось дуже важливе.

Вона згадала їхнє перше знайомство.

Першу сварку.

Перший сміх.

Перший дотик.

Перший поцілунок.

Усе це сталося лише за одне літо.

І тепер здавалося таким дорогим, ніби вони прожили разом кілька років.

Від цих думок до очей підступили сльози.

— Тільки не зараз...

Прошепотіла вона.

Бо якщо почне плакати зараз, то вже не зупиниться.

На столі лежала маленька коробочка.

Яся взяла її до рук.

І обережно відкрила.

Всередині був брелок.

Простий.

Дерев'яний.

У формі маленької вишні.

Вона купила його ще кілька днів тому.

Коли зрозуміла, що скоро доведеться прощатися.

Пальці тремтіли.

— Дурна...

Тихо всміхнулася вона сама до себе.

Але знала, що все одно подарує.

Бо хотіла залишити йому щось на згадку.

Так само, як він назавжди залишився в її серці.

Коли вона прийшла до автобусної зупинки, Ден уже був там.

Поруч стояли його дідусь і кілька сусідів.

Хтось про щось говорив.

Хтось сміявся.

Але для Ясі нікого не існувало.

Лише він.

Вона побачила його і на секунду завмерла.

І раптом відчула, як серце буквально стислося від болю.

Бо сьогодні він був особливо рідним.

Особливо своїм.

І саме тому його було так важко відпускати.

Ден теж побачив її.

І в його очах одразу з'явилося те саме відчуття.

Суміш любові, ніжності і безсилля.

Він підійшов першим.

— Привіт.

Його голос був хриплуватим.

Наче він теж майже не спав.

— Привіт.

Яся усміхнулася.

І відразу зрозуміла, що усмішка вийшла невдалою.

Занадто сумною.

Занадто болючою.

Кілька секунд вони просто стояли поруч.

І мовчали.

Бо всі слова раптом стали маленькими.

Недостатніми.

Безглуздими.

Як можна кількома реченнями пояснити людині, що вона стала для тебе цілим світом?

Як можна сказати: "Не їдь"?

Якщо знаєш, що вона все одно поїде.

Ден дивився на Ясю і намагався запам'ятати кожну дрібницю.

Ластовиння на носі.

Тоненьке пасмо волосся, яке весь час вибивалося з зачіски.

Її очі.

Особливо очі.

Бо останнім часом вони снилися йому частіше за будь-що інше.

Він раптом зрозумів, що боїться.

По-справжньому.

Не дороги.

Не нового навчального року.

А того, що одного дня її голос стане спогадом.

І від цієї думки стало важко дихати.

— У мене є дещо для тебе.

Тихо сказала Яся.

Вона простягнула коробочку.

Ден відкрив її.

І на кілька секунд просто завмер.

Маленька дерев'яна вишня лежала на його долоні.

Така проста.

І така важлива.

Яся відчула, як серце шалено калатає.

Раптом йому не сподобається?

Раптом це виглядає безглуздо?

Але потім вона побачила його очі.

І зрозуміла.

Для нього це означало більше, ніж будь-який дорогий подарунок.

— Ясю...

Його голос зрадницьки затремтів.

— Дякую.

Він стиснув брелок у долоні так обережно, ніби це була найдорожча річ у світі.

А потім дістав із кишені тонкий чорний шнурок.

— Пам'ятаєш?

Яся одразу впізнала його.

Той самий шнурок, який Ден носив усе літо на зап'ясті.

Вона багато разів помічала його.

Але ніколи не питала про нього.

— Він зі мною вже кілька років.

Він усміхнувся.

Сумно.

— Тепер нехай буде в тебе.

Яся відчула, як у грудях щось обірвалося.

Бо це вже не був просто подарунок.

Це була частинка його самого.

І саме тоді вона більше не змогла стримувати сльози.

Перша сльоза покотилася щокою.

Потім друга.

Ден миттєво обійняв її.

Міцно.

Так міцно, ніби хотів запам'ятати це відчуття назавжди.

Яся притулилася до нього.

І нарешті дозволила собі плакати.

Тихо.

Без сорому.

Без спроб здаватися сильною.

Бо втрачати кохану людину боляче.

Навіть якщо це лише розлука.

— Гей...

Прошепотів Ден.

Він сам ледве тримався.

— Це ще не кінець.

Яся заплющила очі.

Хотілося вірити.

Дуже хотілося.

Але страх був сильним.

Страх, що життя розведе їх у різні боки.

Що час змінить їх.

Що одного дня вони стануть чужими.

Наче прочитавши її думки, Ден обережно підняв її підборіддя.

— Чуєш?

Вона подивилася на нього крізь сльози.

— Я знайду тебе.

Серце боляче стиснулося.

— Навіть через рік.

Навіть через два.

Він усміхнувся.

Тією усмішкою, яку вона полюбила ще на початку літа.

— Навіть якщо ти станеш дуже відомою письменницею і забудеш про мене.

Яся крізь сльози засміялася.

І саме в цю секунду під'їхав автобус.

Занадто швидко.

Занадто рано.

Наче світ навмисно був проти них.

Настали останні хвилини.

Найважчі.

Ден востаннє торкнувся її руки.

Востаннє подивився в очі.

І в цих поглядах було сказано більше, ніж будь-якими словами.

Потім він піднявся сходами автобуса.

Яся стояла нерухомо.

Поки автобус повільно рушив з місця.

Поки не зник за поворотом.

Поки не залишив після себе лише порожню дорогу.

І тільки тоді вона зрозуміла.

Літо закінчилося.

Але історія ні.

Бо перше кохання іноді приходить лише на одне літо.

А іноді залишається назавжди.

Кінець першої книги.