Глава 19. День, який вони запам'ятають назавжди

Чотири дні.
Потім три.
Потім два.
Час став жорстоким.
Яся ніколи раніше не помічала, як швидко можуть минати дні.
Тепер помічала кожну годину.
Кожну хвилину.
Щоранку вона прокидалася з однією думкою:
"У нас стало ще менше часу."
І від цього в грудях щоразу ставало важче.
Але вони домовилися.
Не витрачати останні дні на сльози.
Не сваритися.
Не сумувати.
Не рахувати години.
Хоча обидва все одно рахували.
Того ранку Ден прийшов до її будинку ще до сходу сонця.
Яся помітила його у вікно.
І одразу усміхнулася.
А потім мало не заплакала.
Бо раптом зрозуміла:
вона вже сумує за ним.
Хоч він ще поруч.
Ден стояв біля хвіртки з велосипедом.
— Ти серйозно?
Засміялася вона.
— Що?
— Сонце ще не прокинулося.
— Значить ми його випередили.
Вона похитала головою.
І подумала, що любитиме цього дивного хлопця все сильніше.
Щодня.
Навіть коли він буде за сотні кілометрів.
Ця думка одночасно зігрівала і розбивала серце.
Вони поїхали за село.
Туди, де починалися великі поля.
Ранковий туман ще стелився над землею.
Трава була мокра від роси.
Повітря пахло літом.
Тим самим літом, яке вже майже закінчилося.
Яся дивилася навколо і намагалася запам'ятати кожну дрібницю.
Його сміх.
Його голос.
Його профіль на фоні сонця.
Наче серце вже знало, що скоро доведеться жити спогадами.
Вони зупинилися біля старого озера.
Саме там, де колись вперше посварилися через якусь дурницю.
— Пам'ятаєш?
Усміхнувся Ден.
— На жаль.
— Це була твоя провина.
— Брехун.
— Наклеп.
І вони обоє засміялися.
На кілька хвилин стало легше.
Наче від'їзду не існувало.
Наче попереду було ще ціле життя.
Вдень вони гуляли лісовою стежкою.
Їли морозиво.
Фотографувалися.
Яся навіть змусила Дена зробити спільне фото.
— Для чого?
Бурчав він.
— Бо через двадцять років ти облисієш.
— Дякую.
— Будеш дивитися на фото і радіти.
— Я зараз образжуся.
— Не встигнеш.
Вона зробила фото раніше.
І потім довго дивилася на нього.
Не на екран.
На самого Дена.
І раптом відчула, як серце стискається.
Так сильно, що стало важко дихати.
Бо вона усвідомила одну страшну річ.
Вона більше не могла уявити свого життя без нього.
А життя вже збиралося їх розлучити.
Увечері вони повернулися на свій пагорб.
Той самий.
Де говорили про мрії.
Про книги.
Про автомайстерню.
Про майбутнє.
Сонце повільно опускалося за обрій.
І вперше за весь день вони мовчали.
Довго.
Надто довго.
Бо обидва думали про одне й те саме.
Ден першим порушив тишу.
— Мені страшно.
Яся повернула голову.
За весь час знайомства вона ніколи не чула від нього таких слів.
І саме тому вони боліли.
— Чого?
Він сумно усміхнувся.
— Що все це закінчиться.
Голос зрадницьки захрип.
І Яся відчула, як до очей одразу підступають сльози.
Бо вона боялася того самого.
Щодня.
Щогодини.
Щохвилини.
— Пам'ятаєш, ти питала, чи забуду я тебе?
Вона кивнула.
Ден узяв її руку.
Міцно.
Наче боявся відпустити.
— Навіть якщо дуже захочу, не зможу.
Його голос був тихим.
Але в кожному слові звучала правда.
— Бо ти тепер усюди.
Яся затамувала подих.
— У всіх моїх думках.
У всіх планах.
У кожному дні.
Сльози вже котилися по її щоках.
Але вона навіть не витирала їх.
Бо серце зараз любило сильніше, ніж боліло.
А це багато означало.
— Знаєш, чого я хочу найбільше?
Тихо запитала вона.
— Чого?
— Щоб через кілька років ми випадково згадали цей день.
І усміхнулися.
Ден дивився на неї так, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя.
— Не випадково.
— Що?
— Я не випадково його згадуватиму.
І в цю мить Яся остаточно зрозуміла:
перше кохання не завжди залишається першим.
Іноді воно стає чимось набагато більшим.
Вони сиділи на пагорбі до появи перших зірок.
Обіймалися.
Говорили про все і ні про що.
Мріяли.
І обоє відчайдушно робили вигляд, що завтра не настане.
Але воно вже наближалося.
Разом із днем прощання.
І жоден із них ще не знав, що цей день стане найважчим у їхньому житті.