Глава 18. П'ять днів.

П'ять днів.
Усього п'ять днів.
Яся дивилася на Дена, але слова вперто не доходили до свідомості.
Наче вона почула їх чужою мовою.
Наче це стосувалося когось іншого.
Не їх.
Не цього літа.
Не того хлопця, поруч з яким вона вперше відчула себе по-справжньому щасливою.
— П'ять?..
Ледь чутно перепитала вона.
Ден кивнув.
І в ту ж секунду їй захотілося, щоб він помилився.
Щоб засміявся і сказав, що це жарт.
Черговий безглуздий жарт.
Але він не сміявся.
Його очі були надто серйозними.
І саме тому стало по-справжньому страшно.
Яся відвернулася.
Бо раптом відчула, як до очей підступають сльози.
Ні.
Не зараз.
Вона не хотіла плакати перед ним.
Але серце вже боліло.
Так сильно, ніби хтось стискав його руками.
Усього кілька хвилин тому вони говорили про майбутнє.
Про мрії.
Про книги.
Про автомайстерню.
Про життя.
А тепер майбутнє раптом стало схожим на прірву.
Бо в тому майбутньому не було його поруч.
— Ясю...
Вона заплющила очі.
Його голос завжди заспокоював.
Але сьогодні робив тільки болючіше.
— Не треба.
— Що не треба?
— Не дивись на мене так.
Його серце стиснулося.
Бо він прекрасно знав цей погляд.
Так дивляться люди, яким боляче.
І він був причиною цього болю.
— Я б залишився.
Тихо сказав він.
— Якби міг.
І це була правда.
Можливо, найчесніша правда за все літо.
Бо ще місяць тому він рахував дні до повернення додому.
А тепер був готовий залишитися тут назавжди.
Заради однієї людини.
Яся нервово витерла сльозу.
І Ден відчув, як усередині все обривається.
Він бачив її сльози лише кілька разів.
І кожного разу це було нестерпно.
А зараз ще гірше.
Бо він не міг нічого виправити.
Не міг зупинити час.
Не міг залишитися.
Не міг забрати цей біль.
— Я ненавиджу це.
Прошепотіла Яся.
— Я теж.
— Це несправедливо.
— Знаю.
— Ми тільки...
Вона замовкла.
Тільки знайшли одне одного.
Тільки навчилися бути разом.
Тільки перестали боятися власних почуттів.
І тепер усе закінчується.
Від цієї думки сльози покотилися самі.
Без дозволу.
Без контролю.
Ден одразу притягнув її до себе.
Міцно.
Так, ніби боявся відпустити.
Яся сховала обличчя в нього на плечі.
І вперше за весь час розплакалася по-справжньому.
Тихо.
Без ридань.
Але від цього ще болючіше.
Ден обіймав її й мовчав.
І відчував себе абсолютно безсилим.
Бо іноді любов не може вирішити проблему.
Іноді вона лише робить розлуку болючішою.
Минуло кілька хвилин.
Яся трохи заспокоїлася.
Витерла очі.
І раптом засміялася крізь сльози.
— Я зараз виглядаю жахливо.
— Ні.
— Ден.
— Серйозно.
Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.
І усміхнувся.
— Ти красива навіть коли плачеш.
— Це найгірший комплімент у світі.
— Я стараюся.
І вона таки засміялася.
Крізь сльози.
Крізь біль.
Крізь страх.
І Ден подумав, що готовий слухати цей сміх усе життя.
Якби тільки мав таку можливість.
Сонце давно сховалося.
Над селом запалювалися перші вогники.
А вони все сиділи поруч.
Тримаючись за руки.
Наче боялися, що варто відпустити — і час побіжить ще швидше.
— Обіцяй мені дещо.
Тихо сказала Яся.
— Що саме?
Вона подивилася йому в очі.
І Ден побачив у них не тільки смуток.
А й надію.
Тендітну.
Майже крихку.
— Не забудь мене.
Його серце боляче стиснулося.
Як вона могла таке подумати?
Як вона могла не знати, що вже назавжди залишилася в ньому?
Що тепер кожна вишня нагадуватиме про неї.
Кожен літній вечір.
Кожна пісня.
Кожен захід сонця.
Він обережно взяв її долоню.
І притиснув до своїх губ.
— Це неможливо.
Яся знову мало не заплакала.
Тільки цього разу від любові.
І від того, що іноді найкрасивіші моменти життя бувають водночас найболючішими.
А попереду залишалося лише чотири дні.
Лише чотири дорогоцінні дні їхнього літа.