Глава 17. Мрії під зорями

Серпень непомітно добігав кінця.
Дні залишалися теплими.
Сонце все ще гріло по-літньому.
Але вечорами в повітрі вже з'являлася легка прохолода.
Ніби сама природа нагадувала, що літо не вічне.
Яся не любила про це думати.
Останнім часом вона взагалі намагалася не думати про майбутнє.
Бо майбутнє означало вересень.
А вересень означав його від'їзд.
Тому вона жила сьогоднішнім днем.
Його усмішками.
Його повідомленнями.
Його долонею у своїй руці.
Того вечора Ден покликав її на пагорб за селом.
Той самий, з якого було видно майже всі поля навколо.
— Це побачення?
Запитала Яся, коли вони піднімалися вузькою стежкою.
— А якщо так?
— Тоді ти міг хоча б квіти принести.
— Я хотів.
Яся здивовано подивилася на нього.
— Серйозно?
— Ні.
Я б їх дорогою загубив.
Вона засміялася.
І Ден подумав, що заради цього сміху готовий слухати її підколи хоч усе життя.
На вершині пагорба вони сіли просто на траву.
Сонце повільно опускалося за обрій.
Небо переливалося золотими, рожевими та помаранчевими кольорами.
Кілька хвилин вони мовчали.
Яся сперлася головою на його плече.
І відчула, як він ледь помітно напружився.
Не тому, що йому не подобалося.
Навпаки.
Просто досі не міг звикнути до того, що вона поруч.
Що це не сон.
Що вона справді обрала його.
Іноді це здавалося чимось неймовірним.
— Про що думаєш?
Тихо запитала Яся.
Ден усміхнувся.
— Якщо скажу правду, ти сміятимешся.
— Я і так сміюся з тебе щодня.
— Дякую за підтримку.
Вона легенько штовхнула його плечем.
— Кажи вже.
Він подивився на горизонт.
— Думаю про те, ким хочу бути через десять років.
Яся здивовано підняла голову.
— І ким?
Кілька секунд він мовчав.
— Коли був малим, хотів стати футболістом.
Потім блогером.
Потім гонщиком.
— Дуже серйозний підхід до життя.
— Не перебивай.
— Добре.
Його усмішка стала сумнішою.
— А зараз хочу відкрити власну автомайстерню.
— Серйозно?
— Так.
Він говорив про це так рідко, що навіть самому було трохи ніяково.
— Мій дід усе життя ремонтував машини.
Коли я був малий, постійно крутився поруч.
Подав ключі.
Мазався мастилом.
Заважав.
Яся усміхнулася.
Вона легко уявила маленького Дена.
Такого ж впертого.
Такого ж непосидючого.
— І мені подобалося.
Дуже.
Його голос став тихішим.
— Хочу, щоб люди приходили до мене не тому, що треба.
А тому, що довіряють.
Розумієш?
Яся повільно кивнула.
І раптом відчула дивне тепло.
Бо бачила зараз зовсім іншого Дена.
Не того хлопця, який жартував без упину.
Не того, який усіх дратував.
А того, ким він був насправді.
І він їй подобався ще більше.
— А ти?
Тихо запитав Ден.
Яся відразу відвела погляд.
— У мене не так цікаво.
— Ясю.
— Що?
— Я зараз образжуся.
Вона тихо засміялася.
І знову подивилася на захід сонця.
— Я хочу писати книги.
Вимовивши це вголос, вона відчула, як серце стиснулося.
Це була її найбільша таємниця.
Навіть Оленка не знала.
— Книги?
У голосі Дена не було насмішки.
Лише щире здивування.
— Так.
Яся нервово перебирала пальцями край кофти.
— Це звучить дурнувато.
— Ні.
— Звучить.
— Ні.
Його відповідь була такою впевненою, що вона мимоволі підняла голову.
— Чому?
Ден усміхнувся.
— Бо коли ти про це говориш, у тебе очі світяться.
На кілька секунд Яся просто завмерла.
Такі прості слова.
Але ніхто ніколи не дивився на неї настільки уважно.
Ніхто не помічав таких дрібниць.
І від цього раптом захотілося плакати.
— Я завжди вигадую історії.
Ще з дитинства.
Її голос став тихішим.
— Про людей.
Про кохання.
Про життя.
Вона усміхнулася.
— Іноді мені здається, що я живу одразу кілька життів.
Своє і всіх своїх героїв.
Ден слухав уважно.
Не перебиваючи.
І чим довше вона говорила, тим сильніше він закохувався.
Бо зараз вона була справжньою.
Без масок.
Без жартів.
Без захисту.
І неймовірно красивою.
— Ти обов'язково напишеш книгу.
Тихо сказав він.
— Звідки знаєш?
— Бо ти занадто вперта, щоб не написати.
Яся засміялася крізь хвилювання.
І раптом зрозуміла, що віра цієї людини значить для неї набагато більше, ніж мала б.
Сонце вже майже сховалося за горизонтом.
Небо повільно темніло.
З'являлися перші зорі.
І саме тоді телефон Дена завібрував.
Він глянув на екран.
І відразу завмер.
Усмішка зникла.
Яся помітила це миттєво.
— Що сталося?
Кілька секунд він мовчав.
Занадто довго.
І серце Ясі почало тривожно стискатися.
— Батько написав.
— І?
Ден важко видихнув.
А потім підняв на неї очі.
І в його погляді було стільки болю, що Яся все зрозуміла ще до слів.
— Я їду не через два тижні.
Світ навколо ніби завмер.
— А коли?
Ледь чутно запитала вона.
Ден ковтнув клубок у горлі.
— Через п'ять днів.
І вперше за все літо вони обоє відчули, наскільки швидко може розбиватися щастя.