Глава 16. Щасливі люди теж бояться

Після поцілунку все мало змінитися.
І змінилося.
Але не так, як уявляла Яся.
Вона думала, що тепер стане легше.
Що зникне ця постійна невпевненість.
Що більше не доведеться гадати, що він відчуває.
Натомість з'явився новий страх.
Втратити його.
Тепер, коли Ден став по-справжньому її людиною, думка про його від'їзд боліла в рази сильніше.
Увечері Яся сиділа на підвіконні своєї кімнати.
На вулиці повільно сутеніло.
У саду стрекотіли цвіркуни.
Звідкись долинав запах скошеної трави.
Зазвичай вона любила такі вечори.
Але сьогодні всередині було неспокійно.
Телефон тихенько завібрував.
Ден:
"Ти зараз що робиш?"
Яся усміхнулася.
Мимоволі.
Так, як усміхаються лише через одну конкретну людину.
"Сиджу і думаю."
Відповідь прийшла майже одразу.
"Небезпечне заняття."
"Кажеш людина, яка ледве не втопила мене в річці."
"То був прояв турботи."
"Психіатричної?"
"Я сумував за цими образами."
І від цієї фрази серце раптом стиснулося.
Ніжно.
Болюче.
Тепло.
Вона перечитала повідомлення ще раз.
Потім ще.
І раптом зрозуміла, що теж сумує.
Навіть якщо не бачила його всього кілька годин.
Це було трохи смішно.
І трохи страшно.
Наступного дня вони зустрілися біля річки.
Як завжди.
Тільки тепер усе було інакше.
Тепер не потрібно було прикидатися.
Не потрібно було приховувати погляди.
І від цього Яся хвилювалася навіть більше.
Коли вона побачила його, серце миттєво прискорилося.
І Ден це помітив.
— Чого усміхаєшся?
— Не усміхаюся.
— Брешеш.
— Сам брешеш.
Він засміявся.
І Яся подумала, що готова слухати цей сміх вічно.
Саме тому стало боляче.
Бо вічності у них не було.
Було лише трохи літа.
І з кожним днем його ставало менше.
Вони гуляли берегом річки.
Говорили про дрібниці.
Сміялися.
Жартували.
Але обидва весь час думали про одне й те саме.
Прощання.
Ніхто не вимовляв цього слова.
Наче якщо не говорити про нього, воно не настане.
Раптом Ден зупинився.
— Ясю.
Його голос став серйозним.
І всередині все одразу напружилося.
— Що?
Він кілька секунд мовчав.
Наче підбирав слова.
— Ти колись боялася бути щасливою?
Питання застало її зненацька.
— Що?
— Ну...
Він нервово всміхнувся.
— Буває ж так, що все добре.
Навіть занадто добре.
І через це стає страшно.
Яся опустила погляд.
Бо вона прекрасно розуміла, про що він говорить.
Саме це вона відчувала останні дні.
Коли прокидалася з думкою про нього.
Коли засинала з усмішкою після його повідомлень.
Коли ловила себе на тому, що будує плани, в яких він завжди поруч.
— Так.
Тихо сказала вона.
— Боялася.
Ден видихнув.
Наче почув саме ту відповідь, на яку сподівався.
— Я теж.
Їхні пальці випадково торкнулися.
І цього разу ніхто не відсмикнув руку.
Навпаки.
Ден обережно переплів свої пальці з її.
Так природно.
Наче вони завжди ходили саме так.
І Яся раптом відчула, як до горла підступає клубок.
Від щастя.
Від ніжності.
Від страху.
Бо поруч із ним їй було добре настільки, що це ставало небезпечним.
Вона вже не уявляла своїх днів без нього.
А Ден дивився на неї і відчував те саме.
Ще кілька тижнів тому він не хотів їхати в це село.
Злився на батьків.
Злився на весь світ.
А тепер був готовий віддати що завгодно, аби час зупинився.
Аби це літо тривало ще хоча б трохи довше.
Аби не бачити того дня, коли доведеться сказати:
"До побачення."