Глава 15. Те, що давно було в серці

Після розмови біля вишні Яся довго не могла заснути.
Вона лежала в темряві, дивилася в стелю і знову прокручувала в голові кожне його слово.
"Ти важлива для мене."
Здавалося б, проста фраза.
Але вона гріла десь під ребрами сильніше за будь-які зізнання.
Яся заплющила очі.
І одразу побачила його усмішку.
Його погляд.
Його руки, які тоді підхопили її біля драбини.
Його голос.
І вперше за весь цей час перестала тікати від правди.
Вона закохалася.
По-справжньому.
Не так, як у книжках, де все стається за одну сторінку.
Не так, як у фільмах.
Це починалося непомітно.
Зі сварок.
З жартів.
З випадкових зустрічей.
З бажання бачити його щодня.
І тепер стало частиною її.
Від цієї думки хотілося одночасно плакати й усміхатися.
Бо разом із коханням прийшов страх.
Він поїде.
Ця думка боліла найбільше.
Наступного дня Ден чекав її біля старої вишні.
Саме там, де вони зустрічалися найчастіше.
Наче дерево вже стало їхнім місцем.
Їхньою маленькою таємницею.
Побачивши його здалеку, Яся відчула, як серце одразу ожило.
Наче лише цього й чекало.
І саме це лякало найбільше.
— Привіт.
Тихо сказав Ден.
— Привіт.
Кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного.
І раптом Яся зрозуміла, що більше не хоче ховатися за жартами.
Не хоче прикидатися байдужою.
Не хоче робити вигляд, ніби між ними нічого не відбувається.
Бо це було неправдою.
Найбільшою неправдою за все літо.
— Ти весь час дивишся так, ніби хочеш щось сказати.
Тихо промовила вона.
Ден нервово всміхнувся.
— Може, хочу.
— Тоді скажи.
Вітер ледь ворушив листя над їхніми головами.
Десь далеко співали птахи.
Але Яся майже нічого не чула.
Лише власне серце.
І воно зараз билося так сильно, що здавалося, його чує навіть Ден.
Він опустив погляд.
Наче збирався з думками.
А потім подивився їй просто в очі.
І Яся раптом побачила те, чого раніше не помічала.
Страх.
Він теж боявся.
Так само, як і вона.
— Ясю...
Його голос став тихішим.
Хриплуватим.
Незвично серйозним.
— Я не знаю, що буде через місяць.
Не знаю, як усе складеться.
Не знаю, що буде, коли я поїду.
У грудях одразу защеміло.
Але вона мовчала.
Бо боялася зруйнувати цей момент хоча б словом.
— Але я знаю одне.
Ден зробив крок ближче.
— Це літо стало найкращим у моєму житті через тебе.
Яся відчула, як до очей підступають сльози.
Не від смутку.
Від щастя.
Такого великого, що воно ледве вміщалося всередині.
— Через мене?
Ледь чутно перепитала вона.
Він усміхнувся.
Тією щирою усмішкою, яку вона любила найбільше.
— Через тебе.
І твої нескінченні суперечки.
І твій характер.
І те, як ти закочуєш очі на кожен мій жарт.
Яся засміялася крізь сльози.
І саме в ту мить зрозуміла, що любить його ще сильніше.
Бо він був справжнім.
Не ідеальним.
Не бездоганним.
Її.
І раптом стало байдуже, хто зробить перший крок.
Хто першим зізнається.
Хто першим переступить через страх.
Бо правда вже давно була між ними.
— Знаєш...
Тихо сказала вона.
— Що?
— Я теж думаю, що це найкраще літо.
Очі Дена потеплішали.
— Через вишні?
— Ні.
— Через річку?
— Теж ні.
— Тоді через що?
Яся дивилася на нього кілька секунд.
І вперше не відвела погляд.
— Ти й сам знаєш.
На якусь мить світ ніби завмер.
Більше не було потреби щось пояснювати.
Вони обоє все зрозуміли.
Без слів.
Ден повільно підняв руку й заправив за її вухо неслухняне пасмо волосся.
Обережно.
Наче боявся налякати.
Від цього простого дотику по шкірі побігли мурашки.
Їхні погляди зустрілися.
І цього разу ніхто не відвернувся.
Ніхто не пожартував.
Ніхто не сховався за звичними підколами.
Між ними залишалося всього кілька сантиметрів.
І коли їхні губи нарешті зустрілися, це було зовсім не схоже на ті бурхливі сцени з фільмів.
Поцілунок був ніжним.
Трохи невпевненим.
Трохи боязким.
Але таким справжнім, що в Ясі защеміло серце.
Бо саме в цей момент вона зрозуміла:
Найстрашніше тепер не закохатися.
Найстрашніше — втратити те, що між ними з'явилося.
І десь глибоко всередині обидва вже знали:
попереду на них чекає не лише щастя.
А й випробування.