Глава 14. Два тижні

Іноді одна фраза може змінити все.
Навіть якщо її почули випадково.
Два тижні.
Ці слова не виходили з голови Дена вже третій день.
Два тижні.
Чотирнадцять днів.
І він поїде.
Ще недавно літо здавалося нескінченним.
Тепер же кожен день раптом став надто цінним.
І найгірше було не це.
Найгірше було те, що він не знав, як сказати про це Ясі.
Точніше, боявся.
Бо щойно він це скаже — усе стане справжнім.
Розлука стане справжньою.
Того ранку вони зустрілися біля річки.
Як завжди.
Тільки цього разу Ден був не таким.
Менше жартував.
Частіше мовчав.
Задумувався.
І Яся помітила це майже одразу.
Вона завжди помічала те, що стосувалося його.
Навіть якщо не хотіла цього визнавати.
— Ти дивний.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— А шкода.
Вона уважно подивилася на нього.
— Щось сталося?
— Ні.
Занадто швидка відповідь.
Яся відразу зрозуміла.
Бреше.
І від цього всередині неприємно защеміло.
Бо останнім часом їй здавалося, що між ними більше немає секретів.
Виявилося, здавалося.
Увечері вона сиділа на лавці біля будинку разом з Оленкою.
— Він точно якийсь дивний.
— Закохався.
— Олено.
— Що?
— Серйозно.
— Я серйозно.
Подруга усміхнулася.
— Ти теж.
Яся відвела погляд.
Колись вона б одразу почала заперечувати.
А тепер мовчала.
І цього було достатньо.
Оленка лише тихо засміялася.
Наступного дня вся компанія зібралася біля магазину.
Було спекотно.
Сонце плавило асфальт.
Повітря стояло нерухомо.
Хлопці сперечалися про футбол.
Дівчата обговорювали щось своє.
І саме тоді Яся випадково почула розмову.
Абсолютно випадково.
— Коли повертаєшся?
Запитав Андрій.
— Через два тижні.
Світ навколо ніби завмер.
Яся завмерла теж.
На одну секунду.
На дві.
Їй здалося, що вона щось не так почула.
Але Ден лише кивнув.
— Так сказали батьки.
У грудях щось боляче стиснулося.
Настільки сильно, що стало важко дихати.
Він їде.
Він справді їде.
І навіть не сказав їй.
Вона повільно відійшла вбік.
Поки ніхто не помітив її обличчя.
Особливо він.
Образа накотила раніше за смуток.
Набагато раніше.
Бо справа була навіть не у від'їзді.
Справа була в тому, що він мовчав.
Приховав.
Не довірив.
І це боліло найбільше.
Увечері Ден знайшов її біля старої вишні.
Саме там, де вони мирилися після сварки.
Саме там, де все почало змінюватися.
Але сьогодні все було інакше.
Яся сиділа на гілці й дивилася кудись удалину.
Навіть не обернулася, коли почула його кроки.
І Ден відразу зрозумів.
Вона знає.
Серце важко впало кудись униз.
— Яся...
Тиша.
— Ти образилася.
Тиша.
— Яся.
— Через два тижні?
Її голос був тихим.
Незвично тихим.
І від цього ставало ще важче.
— Так.
— І коли ти збирався сказати?
Він мовчав.
Бо не знав відповіді.
Точніше, знав.
Ніколи.
Він хотів відкладати цю розмову до останнього.
Удавати, що часу ще багато.
Що все буде добре.
Як дитина, яка заплющує очі й думає, що проблеми зникнуть самі.
— Я не знав як.
Яся гірко усміхнулася.
— Це дуже погане виправдання.
— Знаю.
Вона нарешті подивилася на нього.
І Ден відчув, як серце стискається.
Бо в її очах був біль.
І він був причиною цього болю.
— Я думала...
Вона замовкла.
— Що?
Тихо запитав він.
Яся опустила очі.
— Не знаю.
Насправді вона знала.
Думала, що стала для нього важливою.
Настільки важливою, що про таке говорять першою.
А не випадково.
І від цього хотілося плакати.
Ден зробив крок ближче.
— Ти важлива для мене.
Слова прозвучали настільки щиро, що Яся завмерла.
Він рідко говорив серйозно.
Майже ніколи.
А зараз не жартував зовсім.
— Тоді чому мовчав?
— Бо боявся.
Вона підняла очі.
— Чого?
Ден сумно усміхнувся.
— Того самого, чого боюся зараз.
— І чого ж?
Кілька секунд він просто дивився на неї.
На дівчину, яка за одне літо перевернула весь його світ.
На дівчину, поруч з якою він уперше захотів бути кращим.
На дівчину, думка про яку не давала спати ночами.
— Що ти перестанеш на мене так дивитися.
Серце Ясі пропустило удар.
І вперше за весь вечір образа трохи відступила.
Залишивши після себе лише сум.
І розуміння того, що літо справді закінчується.
Занадто швидко.
І жоден із них поки не знав, що робити з почуттями, які стали набагато більшими, ніж вони планували.