Глава 13. Найкращий день літа

Яся прокинулася ще до будильника.
І відразу зрозуміла, що це поганий знак.
Бо останнім часом вона прокидалася раніше лише з однієї причини.
Через нього.
Вона перевернулася на інший бік і накрила голову подушкою.
Наче це могло допомогти.
Перед очима одразу сплив учорашній вечір.
Дискотека.
Танець.
Його долоня у її руці.
Його голос.
Його погляд.
І той момент, коли між ними залишилося всього кілька сантиметрів.
Серце миттєво пришвидшилося.
— Та ну тебе...
Пробурмотіла Яся в подушку.
Вона вже не могла брехати сама собі.
Не після вишневого саду.
Не після дискотеки.
Не після того, як останні кілька тижнів її настрій залежав від однієї конкретної людини.
Вона закохалася.
І ця думка одночасно лякала і робила щасливою.
За сніданком бабуся одразу примружилася.
— Чого така усміхнена?
Яся ледь не вдавилася чаєм.
— Я не усміхаюся.
— Усміхаєшся.
— Не усміхаюся.
— Усміхаєшся.
— Бабусю!
Бабуся лише хитро засміялася.
І нічого більше не сказала.
Що було ще підозріліше.
За годину Яся вже йшла дорогою до магазину.
І намагалася переконати себе, що зовсім не сподівається когось зустріти.
Абсолютно не сподівається.
Тому коли біля повороту побачила знайому постать, серце поводилося дуже непрофесійно.
— Привіт.
Усміхнувся Ден.
— Привіт.
І відразу обоє почервоніли.
Що було жахливо незручно.
Бо ще місяць тому вони могли сперечатися годинами.
А тепер не знали, куди подіти очі.
— То...
Почав Ден.
— То...
Одночасно сказала Яся.
Вони засміялися.
І напруга трохи відступила.
— Куди йдеш?
— У магазин.
— Я теж.
— Брешеш.
— Добре. Тепер уже в магазин.
Яся не стримала усмішки.
І Ден відчув, як усередині стає тепло.
Від однієї лише цієї усмішки.
Вони провели разом майже весь день.
Спочатку магазин.
Потім річка.
Потім старий місток.
Потім вишневий сад.
І що дивно — їм не було нудно.
Зовсім.
Навіть коли мовчали.
Особливо коли мовчали.
Сидячи біля річки, Ден намагався навчити Ясю пускати камінці по воді.
— Дивись.
Ось так.
Камінчик підстрибнув по поверхні п'ять разів.
— Хвастун.
— Це талант.
— Це випадковість.
— Добре. Тепер ти.
Яся кинула свій камінчик.
Плюх.
Одразу на дно.
Ден засміявся.
— Не смійся.
— Не можу.
— Я зараз тебе штовхну у воду.
— Агресія — не вихід.
— Зате ефективно.
Вона справді штовхнула його плечем.
І вони обоє розсміялися.
Так щиро.
Так легко.
Наче весь світ раптом став простішим.
Пізніше вони сиділи під старою вишнею.
І їли ягоди просто з відра.
Сонце пробивалося крізь листя.
Десь далеко співали птахи.
І раптом Ден сказав:
— Знаєш...
Яся підняла голову.
Він дивився кудись удалину.
Наче збирався сказати щось важливе.
— Коли мене відправляли сюди...
Я думав, що це буде найгірше літо в житті.
Яся усміхнулася.
— Серйозно?
— Абсолютно.
— А тепер?
Ден повернувся до неї.
І в його погляді було стільки тепла, що вона ледь витримала цей погляд.
— А тепер думаю, що це найкраще літо.
Серце Ясі пропустило удар.
Бо вона знала.
Вона точно знала, що він говорить не про річку.
Не про вишні.
Не про село.
Він говорив про неї.
І від цього хотілося одночасно сміятися і плакати від щастя.
Увечері вони розійшлися по домівках.
Яся ще довго сиділа біля вікна.
І посміхалася своїм думкам.
А Ден повернувся до дідуся.
Світ здавався дивовижно правильним.
Поки він випадково не почув розмову на кухні.
— Так, звісно.
Через два тижні він повернеться додому.
Голос батька лунав із телефона.
— Перед школою ще треба багато чого вирішити.
Дідусь щось відповів.
Але Ден уже не слухав.
У грудях раптом стало порожньо.
Два тижні.
Усього два тижні.
Так мало.
Занадто мало.
Перед очима раптом з'явилася Яся.
Її усмішка.
Очі.
Сміх.
І вперше за все літо він відчув справжній страх.
Бо тепер було що втрачати.
І тому заснути цієї ночі він так і не зміг.