Глава 12. Один танець

Після історії у вишневому саду щось змінилося.
Ніби зовсім трохи.
Ледь помітно.
Але змінилося.
Тепер, коли Ден і Яся зустрічалися, між ними більше не було тієї легкої безтурботності.
І сварок теж стало менше.
Що було ще дивніше.
Натомість з'явилося інше.
Погляди.
Ті самі, які затримуються на секунду довше.
Незручні паузи.
Моменти, коли хочеться щось сказати, але слова раптом закінчуються.
І від цього ставало тільки складніше.
Того вечора в селі була дискотека.
Стара площа біля будинку культури ожила.
Грала музика.
Сміялися люди.
Малеча носилася між лавками.
Яся стояла перед дзеркалом уже хвилин десять.
І страшенно злилася на себе.
— Ти збираєшся на дискотеку чи заміж?
Засміялася Оленка по відеодзвінку.
— Відчепись.
— Тоді чому вже третій раз міняєш футболку?
Яся відкрила рот.
І закрила.
Бо відповідь була очевидною.
І саме тому вона не хотіла її озвучувати.
Вона хотіла подобатися.
І чудово знала кому.
Від цієї думки серце одразу закалатало швидше.
— Все. Я пішла.
— Удачі з Деном!
— Олено!
Подруга лише розсміялася і скинула виклик.
Коли Яся прийшла на площу, музика вже гриміла на все село.
І майже одразу вона побачила його.
Ден стояв із хлопцями біля сцени.
Сміявся з чогось.
Щось комусь розповідав.
І раптом підняв голову.
Їхні погляди зустрілися.
У грудях Ясі все перевернулося.
Наче вона раптом забула, як дихати.
Ден теж завмер.
Лише на секунду.
Але цієї секунди вистачило.
Бо сьогодні вона була особливо красивою.
І він ненавидів себе за те, що подумав про це одразу.
— Закрий рот.
Пирхнув Андрій поруч.
— Що?
— Дуже помітно.
Ден мовчки штовхнув його ліктем.
Але Андрій лише засміявся.
Весь вечір вони крутилися десь поруч.
То розмовляли в компанії.
То випадково опинялися поряд.
То ловили погляди одне одного.
І щоразу серце билося швидше.
Наче знало щось раніше за них.
Коли заграла повільна пісня, Яся вже подумки видихнула.
Бо зараз усі хлопці почнуть запрошувати дівчат.
І це завжди було незручно.
— Ясю.
Вона обернулася.
Перед нею стояв Андрій.
— Потанцюємо?
Серце чомусь одразу впало кудись униз.
Не тому, що Андрій був поганим.
Навпаки.
Він був хорошим.
Дуже хорошим.
Просто...
Не тим.
— Добре.
Тихо сказала вона.
І вони вийшли на майданчик.
За кілька метрів Ден дивився на це і відчував, як усередині все стискається.
Неприємно.
Болісно.
Безглуздо.
Він не мав права злитися.
Яся не була його дівчиною.
Вона взагалі нічого йому не винна.
Але чому тоді так хочеться піти звідси?
Чому хочеться перестати дивитися?
І чому не виходить?
— Ти зараз пропалиш у підлозі дірку.
Сказала Оленка.
— Відстань.
— Ревнуєш?
— Ні.
— Брешеш.
— Дуже відстань.
Оленка тільки усміхнулася.
А музика тим часом закінчилася.
Андрій щось сказав Ясі.
Вона усміхнулася.
І раптом Ден відчув, що більше не може дивитися на це.
Просто не може.
Тому підійшов.
— Наступний танець мій.
Андрій здивовано підняв брови.
Яся теж.
Усі навколо теж.
Бо такого від Дена ще ніхто не чув.
Особливо таким тоном.
Упевненим.
Твердим.
Майже власницьким.
— Серйозно?
Засміявся Андрій.
— Серйозно.
Кілька секунд хлопці дивилися один одному в очі.
Потім Андрій відступив.
— Добре.
Твоя взяла.
І пішов.
А серце Ясі вже калатало так сильно, що здавалося, його чують усі навколо.
Нова пісня почалася майже одразу.
Ден простягнув руку.
— Потанцюєш зі мною?
Зараз він виглядав зовсім не схожим на того хлопця, який постійно жартував.
Він хвилювався.
І це було видно.
Від цього стало ще страшніше.
— Добре.
Тихо відповіла Яся.
Його долоня була теплою.
Її теж трохи тремтіла.
Вони стали ближче.
Занадто близько.
І світ навколо ніби розчинився.
Залишилися лише музика.
Теплий літній вечір.
І очі навпроти.
— Ти дуже гарна сьогодні.
Тихо сказав Ден.
Серце Ясі пропустило удар.
— Ти теж нічого.
Він засміявся.
І цей сміх розвіяв частину напруги.
Але не всю.
Бо вони все ще дивилися одне на одного.
І вже не могли відвести погляд.
Повітря між ними ніби стало густішим.
Яся бачила кожну рису його обличчя.
Кожну емоцію.
Кожен подих.
А Ден раптом зрозумів, що хоче її поцілувати.
Ця думка була такою несподіваною і такою правильною одночасно, що в грудях стало гаряче.
Вони повільно нахилилися одне до одного.
Ще трохи.
Ще зовсім трохи...
— ЯСЮ!
Голос бабусі пролунав на всю площу.
Яся відскочила так швидко, ніби її впіймали на злочині.
А Ден заплющив очі.
На секунду.
І тихо застогнав.
— Не смійся.
Сказав він, коли побачив її усмішку.
— Не можу.
І вони обоє розсміялися.
Бо момент було зіпсовано.
Але щось важливе все одно сталося.
Тепер вони обоє знали.
Між ними давно вже не просто дружба.