Глава 11. Там, де достигають вишні

Минуло три дні.
Три довгі, безглузді, вперті дні.
Яся переконувала себе, що їй байдуже.
Що вона чудово жила до появи Дена.
І чудово житиме далі.
Тільки чомусь тепер річка була не такою веселою.
Компанія — не такою гучною.
А жарти Оленки вже не змушували сміятися так щиро.
Найгірше було те, що вона постійно ловила себе на дурній звичці.
Шукала його.
Поглядом.
Несвідомо.
І щоразу серце стискалося, коли його не було поруч.
— Ясю.
Голос бабусі вирвав її з думок.
— Так?
— Піди допоможи вишні дозбирати.
Половина ягід уже сиплеться на землю.
Яся зітхнула.
Можливо, це навіть на краще.
Побути самій.
Розібратися в собі.
Старий сад зустрів її запахом нагрітої кори, трави і стиглих вишень.
Сонце пробивалося крізь листя золотими плямами.
Було тихо.
По-літньому тихо.
Яся підставила драбину до дерева.
І почала збирати ягоди.
Одну за одною.
І майже заспокоїлася.
Поки не почула знайомий голос.
— Ти зараз упадеш.
Серце миттєво підскочило до горла.
Вона навіть розсердилася на себе за це.
— Чого тобі?
Ден стояв біля дерева.
З руками в кишенях.
Але сьогодні не усміхався.
І від цього чомусь стало ще важче.
— Привіт.
— Через три дні мовчання?
— Заслужив.
Яся відвернулася.
І продовжила збирати ягоди.
Наче його тут не було.
Наче ці три дні їй було зовсім не боляче.
— Ясю...
Вона мовчала.
— Я повівся як ідіот.
Пальці на мить завмерли.
Вона чекала чого завгодно.
Нових жартів.
Нової сварки.
Упертості.
Але не цього.
— Так.
Тихо сказала вона.
— Повівся.
Ден сумно усміхнувся.
— Дякую за підтримку.
Попри образу, кутики її губ ледь смикнулися.
І він це помітив.
Завжди помічав.
— Я серйозно.
Вибач.
Яся повільно зітхнула.
Усі ці дні вона уявляла цю розмову.
Десятки разів.
І чомусь зараз слова втекли.
Залишилися тільки почуття.
Образа.
Сум.
І дивна радість від того, що він тут.
Саме тут.
— Чому тебе це так зачепило?
Тихо запитала вона.
Ден опустив погляд.
І вперше за весь час не знайшов швидкої відповіді.
Бо правда була надто складною.
Точніше, надто простою.
Йому не подобалося бачити її поруч з Андрієм.
Не подобалося, коли вона сміялася з його жартів.
Не подобалося, що хтось інший може змусити її усміхатися.
Але сказати це вголос?
Ні.
До цього він ще не був готовий.
— Не знаю.
Яся гірко усміхнулася.
— Знову ця відповідь.
— Бо вона чесна.
Їхні погляди зустрілися.
І раптом стало тихо.
Зовсім тихо.
Навіть вітер ніби стих.
Яся дивилася в його карі очі.
І раптом усвідомила одну річ.
Вона сумувала.
Не за його жартами.
Не за їхніми сварками.
За ним.
Саме за ним.
І це налякало.
Бо тепер усе стало надто справжнім.
Від хвилювання вона необережно ступила назад.
І драбина хитнулася.
— Ясю!
Усе сталося за секунду.
Вона втратила рівновагу.
Але впасти не встигла.
Сильні руки схопили її за талію.
Світ ніби завмер.
Вона опинилася зовсім близько.
Настільки близько, що чула його дихання.
Настільки близько, що серце почало калатати десь у горлі.
І, судячи з усього, не тільки її.
Ден не поспішав відпускати.
Яся теж не рухалася.
Вони просто дивилися одне на одного.
Довше, ніж потрібно.
Набагато довше.
І вперше жодному з них не хотілося жартувати.
Не хотілося сперечатися.
Хотілося тільки залишитися в цій миті ще трохи.
Ще кілька секунд.
Ще один погляд.
Ще один подих.
— Ясю!
Голос бабусі пролунав із подвір'я так раптово, що вони обоє здригнулися.
І одразу відступили один від одного.
Занадто швидко.
Наче злякалися власних почуттів.
— Я йду!
Крикнула Яся.
І почервоніла ще сильніше.
Ден провів рукою по волоссю.
Нервово.
— То ми більше не сваримося?
Тихо запитав він.
Яся подивилася на нього.
І вперше за багато днів усміхнулася по-справжньому.
— Не обіцяю.
Ден засміявся.
І разом із цим сміхом між ними зникло те важке, болюче мовчання, яке мучило обох останні три дні.
Жоден із них ще не сказав слова "кохання".
Але обоє вже відчували, що стоять дуже близько до чогось, що може змінити все їхнє літо.