Глава 10. Слова, які болять

Після тієї розмови біля вишні Яся не могла заспокоїтися.
Вона прокручувала її в голові знову і знову.
Особливо одне запитання.
"Тобі подобається Андрій?"
Чому він це запитав?
Яка йому різниця?
Чому взагалі це мало її хвилювати?
Яся сердито копнула маленький камінець на дорозі.
Камінець полетів у кущі.
А думки залишилися.
Найгірше було те, що всередині жевріла маленька, зовсім дурна надія.
Можливо, йому не байдуже.
Можливо...
— Стоп.
Яся аж похитала головою.
— Зовсім вже.
Але серце вперто не хотіло слухати розум.
Увечері компанія знову зібралася біля річки.
Сонце вже не пекло так сильно.
Вода блищала золотими відблисками.
Було красиво.
І якось неспокійно водночас.
Ден прийшов пізніше за всіх.
І одразу помітив Ясю.
Звісно, помітив.
Останнім часом він помічав її навіть тоді, коли не хотів.
Вона сиділа на ковдрі поруч з Оленкою.
Сміялася.
Щось розповідала.
І була такою красивою, що це дратувало.
Саме дратувало.
І точно не тому, що він не міг відвести від неї погляд.
— Привіт.
— Привіт.
Яся усміхнулася.
Ледь-ледь.
І серце Дена чомусь одразу вдарилося сильніше.
А потім прийшов Андрій.
І все зіпсував.
— Ясю, дивись, що купив!
Він простягнув їй невелику упаковку її улюбленого морозива.
— Серйозно?
— Побачив у магазині й згадав.
Яся засміялася.
Щиро.
Тепло.
Так, як сміються поруч із людьми, з якими добре.
І Ден раптом відчув щось неприємне.
Наче хтось стиснув його серце кулаком.
Він мовчав.
Довго.
Занадто довго.
А потім не витримав.
— Ти скоро почнеш їй квіти носити.
Усі обернулися.
Андрій здивовано підняв брови.
— І що?
— Та нічого.
— Тоді навіщо коментуєш?
Яся насторожилася.
Вона вже знала цей тон.
Коли Ден починав говорити так, нічим хорошим це не закінчувалося.
— Ден...
— Що?
— Припини.
— Я нічого не роблю.
Яся відчула, як усередині починає закипати роздратування.
Бо робив.
Ще й як робив.
— Тоді поводься нормально.
— Нормально?
Він коротко засміявся.
Але в тому сміху зовсім не було радості.
— Вибач. Забув, що тут є люди, яким можна все.
Тепер уже образилася і Яся.
— Що ти маєш на увазі?
— Нічого.
— Ні. Договорюй.
Навколо стало тихо.
Незручно тихо.
Ден чудово розумів, що варто зупинитися.
Зараз.
Негайно.
Але образа говорила швидше за розум.
— Якщо він бігає за тобою як цуценя, то це вже не мої проблеми.
Обличчя Ясі миттєво змінилося.
Наче хтось загасив сонце.
— Тобто ти зараз образив Андрія просто тому, що захотів?
— Я сказав правду.
— Ні.
Її голос став тихим.
І саме тому болів сильніше.
— Ти поводишся як дурень.
Ці слова влучили точно в ціль.
Ден відчув це одразу.
І замість того, щоб вибачитися...
Розсердився ще більше.
— Чудово.
Тоді сиди зі своїм Андрієм.
— Та що з тобою взагалі?!
— Нічого!
— Брешеш!
Їхні погляди зустрілися.
І раптом обоє зрозуміли одну річ.
Справа давно вже не в Андрієві.
І не в морозиві.
І навіть не в сварці.
Справа була в тому, що слова іншого почали боліти занадто сильно.
А так буває лише тоді, коли людина стає важливою.
— Знаєш що?
Тихо сказала Яся.
Очі вже блищали від образи.
— Якщо тебе так дратує все, що я роблю, то можеш просто не спілкуватися зі мною.
Ден завмер.
На одну секунду.
На дві.
Але гордість знову виявилася сильнішою.
— Можливо, так і зроблю.
Вона мовчки підвелася.
Розвернулася.
І пішла.
Не озираючись.
А Ден залишився стояти на березі.
Він дивився їй услід.
І вперше за довгий час почувався по-справжньому погано.
Ніби щойно зламав щось дуже важливе.
А Яся йшла дорогою додому.
І з кожним кроком образа ставала сильнішою.
Чому їй так боляче?
Чому хочеться плакати?
Чому його слова зачепили більше, ніж мали?
Відповідь вона вже знала.
Просто ще не була готова її визнати.
Того вечора вони обоє довго не могли заснути.
І вперше за все літо їм не вистачало одне одного.
Навіть якщо жоден із них ніколи б цього не визнав.