Глава 9. Те дивне відчуття

Після грози минуло кілька днів.
І все ніби було як завжди.
Яся допомагала бабусі.
Зустрічалася з друзями.
Ходила до річки.
Сміялася.
Жартувала.
Але щось змінилося.
І вона ніяк не могла зрозуміти що саме.
Можливо, справа була в Дені.
Точніше, в тому, що останнім часом вона почала помічати його занадто часто.
Його сміх.
Його голос.
Його звичку запускати руку в волосся, коли нервує.
Його очі, які ставали теплими, коли він усміхався по-справжньому.
Яся сердито зірвала ромашку біля дороги.
— Дурня якась...
Пробурмотіла вона сама собі.
Бо думати про нього так часто було неправильно.
Особливо коли він міг вивести її з себе буквально за тридцять секунд.
Того вечора вся компанія зібралася на футбольному полі.
Місцеві хлопці вирішили зіграти товариський матч.
Дівчата прийшли подивитися.
І посміятися з тих, хто вважав себе великими футболістами.
— Ясю!
Вона обернулася.
Андрій біг до неї через усе поле.
У руках він тримав дві пляшки лимонаду.
— Тримай.
— Навіщо?
— Бо спекотно.
— У тебе гроші зайві?
— Для тебе не шкода.
Яся засміялася.
— Ти безнадійний.
— Я знаю.
Вона навіть не помітила, що за кілька метрів стояв Ден.
І бачив усе.
Від початку до кінця.
У грудях неприємно кольнуло.
Несподівано.
Без причини.
Настільки раптово, що він сам розсердився на себе.
Ну дає дівчині лимонад.
І що?
Яка різниця?
Жодної.
Абсолютно жодної.
Тоді чому так хочеться підійти і сказати Андрію щось дуже неприємне?
— Дене, ти грати будеш чи думати? — крикнув хтось із хлопців.
— А?
— М'яч сюди!
Матч почався.
Але сьогодні гра не приносила задоволення.
Бо погляд постійно повертався до трибун.
Туди, де сиділа Яся.
І де поруч із нею сидів Андрій.
Вони сміялися.
Про щось говорили.
І кожного разу, коли Яся усміхалася, Ден відчував дивне роздратування.
Наче хтось навмисно смикав його за нерви.
— Та що з тобою сьогодні?!
Обурився товариш після чергового невдалого пасу.
— Нічого.
Але він брехав.
Бо щось було.
І це щось йому зовсім не подобалося.
Після гри вся компанія рушила до магазину за морозивом.
Яся йшла попереду разом з Андрієм.
Вони про щось жваво сперечалися.
І весь час сміялися.
Ден ішов позаду.
І мовчав.
— Ти чого такий похмурий? — штовхнула його плечем Оленка.
— Нормальний я.
— Брешеш.
— Не брешу.
— Ревнуєш?
Він мало не вдавився повітрям.
— Що?!
— Я жартую.
Оленка розсміялася і побігла вперед.
А Ден так і залишився стояти посеред дороги.
Ревнуєш.
Дурне слово.
Безглузде.
Неправильне.
І все ж воно чомусь застрягло в голові.
Увечері Яся сиділа на своєму улюбленому місці — на товстій гілці старої вишні.
Сонце повільно ховалося за обрій.
Фарбуючи небо в рожеві та золоті кольори.
Вона думала про день.
Про друзів.
Про матч.
Про Андрія.
І раптом зрозуміла, що майже не пам'ятає, про що вони говорили.
Зате пам'ятає інше.
Як Ден дивився на неї.
Кілька разів.
Довше, ніж зазвичай.
І від цих спогадів серце дивно стискалося.
— Ти знову тут.
Яся мало не впала з дерева.
— Господи, Ден!
— Починаю думати, що ти живеш на цій вишні.
Він стояв унизу.
З руками в кишенях.
І усміхався.
Але сьогодні усмішка була іншою.
Наче трохи втомленою.
— Що тобі треба?
— Нічого.
Вона уважно подивилася на нього.
— Брешеш.
Ден підняв голову.
І їхні погляди зустрілися.
На мить стало дуже тихо.
Навіть вітер ніби завмер у листі.
— Тобі подобається Андрій?
Запитання прозвучало раніше, ніж він встиг його зупинити.
Яся здивовано кліпнула.
— Що?
— Нічого.
— Ні, почекай. Що ти зараз сказав?
Він уже шкодував.
Дуже.
Бо тепер виглядав саме так, як людина, якій не байдуже.
А йому ж байдуже.
Правда?
— Просто спитав.
— Навіщо?
І раптом вона теж захотіла почути відповідь.
Набагато сильніше, ніж мала б.
Їх розділяло всього кілька метрів.
Теплий літній вечір.
Запах вишень.
І сотні слів, які вони ще не наважувалися сказати.
— Не знаю.
Тихо відповів Ден.
І вперше за весь час це була абсолютно чесна відповідь.