Глава 7. Правда чи дія

Увечері повітря стало прохолоднішим.
Після спекотного дня це було справжнім порятунком.
На галявині біля річки вже горіло багаття.
Полум'я потріскувало, відкидаючи золоті відблиски на обличчя.
Хтось приніс гітару.
Хтось печиво.
Хтось насіння.
І лише Ден приніс свою нахабну усмішку.
Яся побачила його ще здалеку.
І сама розсердилася на себе за те, що одразу почала його шукати очима.
Наче їй було не все одно.
Хоча мало бути.
— Дивись, прийшла.
Голос Дена пролунав прямо над вухом.
Яся аж здригнулася.
— Ти завжди з'являєшся так несподівано?
— Тільки коли хочу налякати тебе.
— Тоді в тебе погано виходить.
— Брешеш.
— Доведи.
— Ти зараз здригнулася.
— Бо ти голосно говориш.
— Ага.
Його очі сміялися.
І це чомусь дратувало ще більше.
Коли всі сіли навколо багаття, Андрій запропонував:
— Правда чи дія?
— О ні, — простогнала Оленка.
— О так, — усміхнувся Ден.
Гра почалася.
Спочатку питання були смішними.
Хто кому подобався в молодших класах.
Хто найбільший ледар.
Хто хоча б раз списував контрольну.
Усі сміялися.
Було легко.
Добре.
По-літньому тепло.
Поки пляшка не зупинилася навпроти Ясі.
І навпроти Андрія.
— Оооо! — заволала компанія.
— Правда чи дія? — хитро усміхнувся Андрій.
— Правда.
— Боягузка.
— Просто розумна.
Андрій задумався.
— Тоді скажи чесно... хто тобі подобається?
Навколо миттєво стало тихіше.
Навіть багаття ніби затихло.
Яся відчула, як щоки починають палати.
— Ніхто.
— Не вірю.
— Це твої проблеми.
Усі засміялися.
Але Яся раптом помітила дещо дивне.
Ден більше не усміхався.
Він дивився на неї.
Уважно.
Наче йому справді була важлива відповідь.
І від цього погляду серце раптом зробило дивний стрибок.
Через кілька хвилин пляшка вказала на Дена.
— Правда чи дія? — запитала Оленка.
— Правда.
— Тоді скажи, яка дівчина тобі подобається?
Компанія одразу пожвавішала.
А Яся сама не зрозуміла, чому напружилася.
Їй же байдуже.
Абсолютно байдуже.
Правда ж?
— Гарне питання, — усміхнувся Ден.
— Відповідай.
— Вперта.
Яся закотила очі.
— Смілива.
— Ну?
— Красива.
— Ну?
— І страшенно любить сперечатися.
Усі засміялися.
Оленка перевела погляд на Ясю.
Потім на Дена.
Потім знову на Ясю.
— Навіть не починай, — прошипіла Яся.
Ден відвернувся до багаття.
Але кутики його губ піднялися.
Бо він чудово зрозумів, що вона збентежилася.
І чомусь саме це змусило його серце битися швидше.
Пізніше компанія розбрелася по галявині.
Хтось слухав музику.
Хтось розмовляв.
Хтось фотографував зорі.
Яся стояла біля річки.
Вода тихо шуміла біля берега.
У небі одна за одною з'являлися зорі.
— Тікаєш?
Вона навіть не обернулася.
— Від тебе.
— Не дивно.
— Чому?
— Я сьогодні був особливо нестерпний.
Яся усміхнулася.
І сама не помітила цього.
— Трохи.
— Лише трохи?
— Добре. Дуже.
— От тепер схоже на правду.
Вони стояли поруч.
Дивилися на темну воду.
І вперше не сперечалися.
Яся раптом зрозуміла, що їй добре.
Дивно добре.
Навіть мовчати поруч із ним було легко.
Наче вони знайомі набагато довше, ніж кілька тижнів.
А Ден упіймав себе на думці, що вже не уявляє це літо без неї.
Без її гострих відповідей.
Без сміху.
Без очей, які ставали яскравішими, коли вона злилася.
І ця думка трохи лякала його.
Бо вперше за довгий час йому захотілося не тікати від когось.
А залишитися.
Поруч.