Глава 6. Річка, війна і одна вперта дівчина

Наступного дня спека стояла така, що навіть собаки ховалися в тінь.
Тому рішення було очевидним.
Річка.
— Через десять хвилин біля мосту! — написав Андрій у спільний чат.
— Через двадцять, — відповіла Оленка.
— Через тридцять, — написала Яся.
— Через годину, — додав хтось.
— Тоді зустрінемось завтра, — підсумував Ден.
До річки першою прийшла, звісно, Яся.
І, звісно, Ден уже був там.
Лежав на містку і дивився в небо.
— Ти що тут робиш?
— Відпочиваю.
— А чому тут?
— Бо тут річка.
— Логічно.
— Я знаю.
Яся сіла на край містка.
— Ти завжди такий розумний?
— Ні.
— А коли ні?
— Коли сплю.
— Треба було не прокидатися.
— А ти завжди така привітна?
— Ні.
— А коли ні?
— Коли тебе немає поруч.
Ден засміявся.
— Добре. Один — один.
— Я попереджаю, я виграю всі суперечки.
— Ясю.
— Що?
— Це ми ще побачимо.
Незабаром підтягнулася вся компанія.
І вже за кілька хвилин усі були у воді.
Усі, крім Ясі.
— Чого сидиш? — крикнула Оленка.
— Вода холодна!
— Та вона тепла!
— Для жаби теж тепла.
— Я можу допомогти, — раптом запропонував Ден.
Яся підозріло примружилася.
— Як саме?
— Дуже швидко.
— Навіть не думай.
Ден усміхнувся.
Саме тією усмішкою.
Небезпечною.
— Денисе...
— Так?
— Не смій.
— Що не смій?
— Я тебе знаю.
— Ми знайомі тиждень.
— І цього вистачило.
Наступної секунди він схопив її за руку.
— Ден!
— Вода чудова!
— Денисе!
— Тобі сподобається!
Плюх!
Яся опинилася у воді.
Мокра.
Обурена.
І готова до вбивства.
Компанія реготала так голосно, що аж качки злетіли з очерету.
— Тобі кінець.
— Це погроза?
— Це обіцянка.
Яся пірнула.
І за кілька секунд схопила Дена за ногу.
— ААА!
— Що сталося? — невинно запитала вона.
— Ти мене втопиш!
— Я навіть не починала.
Тепер уже сміялися всі.
Навіть Андрій ледве стояв на ногах від реготу.
Через пів години почалася справжня водна війна.
Бризкалися всі.
Кричали всі.
Топили одне одного теж усі.
— Андрію, допоможи!
— Ні.
— Зрадник!
— Я за мир.
— Тоді чому смієшся?!
— Бо це смішно!
У якийсь момент Ден випадково отримав від Ясі долонею просто по обличчю.
— Ой.
— Ой?!
— Я не спеціально.
— Звісно.
— Ну майже.
Він витер воду з очей.
— Ти небезпечна людина.
— А ти тільки зараз зрозумів?
Сонце вже почало опускатися нижче.
Компанія сиділа на березі.
Мокра.
Втомлена.
Щаслива.
— Слухайте, а давайте ввечері багаття зробимо? — запропонувала Оленка.
— Я за, — сказав Андрій.
— Я теж, — підтримав Ден.
— А ти? — подивився він на Ясю.
— Не знаю.
— Бо боїшся?
— Чого?
— Що програєш мені в "Правду чи дію".
Яся фиркнула.
— Мрій далі.
— Отже прийдеш.
— Це не означає, що я прийду.
— Означає.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
Оленка застогнала.
— Ви коли-небудь перестаєте сперечатися?
— Ні, — одночасно відповіли Яся і Ден.
І знову всі розсміялися.
А коли Яся йшла додому, вона несподівано зрозуміла, що посміхається.
І це було дивно.
Бо ще тиждень тому вона навіть не знала, хто такий Ден.
А тепер жоден день не минав без того, щоб він не вивів її з себе.
І, що було найгірше...
Схоже, їй це починало подобатися.