Глава 5. Свої й чужі

— Ясю, ти йдеш чи ні?
Голос подруги почувся ще з-за хвіртки.
Яся саме допомагала бабусі розвішувати випрану білизну.
— Іду!
— Ми тебе вже десять хвилин чекаємо!
— Брешеш.
— Добре. П'ять.
— Теж брешеш.
За хвилину Яся вже крокувала вулицею разом із подругою Оленкою.
Вони дружили з дитинства.
Разом ходили до школи.
Разом купалися в річці.
Разом лазили по чужих садах за абрикосами.
Ну, майже разом.
Оленка зазвичай стояла на варті.
— Кажуть, до твого сусіда онук приїхав, — хитро усміхнулася подруга.
— Він не мій сусід.
— Ага.
— І точно не мій.
— Ага.
— Олено!
— Що? Все село вже бачило, як ви біля вишні валялися.
Яся мало не перечепилася.
— Господи, це була випадковість!
— Саме тому всі про це й говорять.
До річки вже підтягнулася майже вся компанія.
Місцеві підлітки щоліта збиралися тут.
Купалися.
Грали у волейбол.
Їли морозиво.
І обговорювали все на світі.
— Нарешті! — вигукнув Андрій, коли побачив Ясю.
— Наче я на побачення прийшла.
— Я б не відмовився.
— Мрій далі.
Компанія засміялася.
Яся знала Андрія все життя.
Високий.
Веселий.
Добрий.
І вже кілька років він безуспішно намагався їй сподобатися.
— Дивіться, хто прийшов.
Оленка кивнула в бік стежки.
Яся обернулася.
І одразу побачила Дена.
Звичайно.
Куди ж без нього.
Він ішов разом із двома місцевими хлопцями, з якими, схоже, вже встиг познайомитися.
Руки в кишенях.
На обличчі знайома усмішка.
Ніби весь світ належав йому.
— О, вишнева катастрофа.
Яся закотила очі.
— О, міський турист.
— Як справи?
— Чудово були до твого приходу.
— Приємно знати, що ти сумувала.
— Не перебільшуй.
Компанія спостерігала за ними із явним задоволенням.
— Ви завжди так?
— Так, — одночасно відповіли Яся і Ден.
І всі вибухнули сміхом.
За пів години вони вже грали у волейбол.
І саме тоді Яся зрозуміла одну неприємну річ.
Ден добре грає.
Дуже добре.
Занадто добре.
— Та не може бути! — обурилася вона після чергового програного м'яча.
— Може.
— Ти спеціально.
— Я просто виграю.
— Самовпевнений.
— Зате чесний.
Наступну подачу Яся відправила просто в нього.
М'яч влучив прямо в груди.
Компанія зареготала.
— Це був замах?
— Це була випадковість.
— Не бреши.
— Добре. Не випадковість.
Коли гра закінчилася, всі посідали на березі.
Сонце вже починало хилитися до заходу.
Вода блищала золотом.8
— То за що тебе заслали? — раптом запитав Андрій.
Яся насторожилася.
Вона й сама хотіла це знати.
Ден кілька секунд мовчав.
Потім знизав плечима.
— Побився.
— Серйозно? — округлила очі Оленка.
— Серйозно.
— Через що?
— Через одного дурня.
— Вагома причина.
— Я теж так думаю.
Усі засміялися.
Але Яся помітила дещо інше.
Усмішка Дена була несправжньою.
Наче він спеціально не хотів говорити більше.
І вперше їй стало цікаво, що ховається за його постійними жартами.
Коли почало сутеніти, компанія почала розходитися.
Яся йшла додому разом з Оленкою.
Попереду сміялися хлопці.
Позаду тихо шаруділи дерева.
— Він тобі подобається.
Яся мало не спіткнулася.
— Хто?
— Ден.
— Ти з глузду з'їхала?
— Просто кажу.
— Він мене дратує.
— Саме тому ти весь вечір дивилася тільки на нього?
Яся відкрила рот.
І не знайшла що відповісти.
Бо, на жаль, подруга могла виявитися занадто близькою до правди.
А це їй зовсім не подобалося.