Глава 4. Мед і непрохані гості

Літо в селі не любило поспіху.
Сонце повільно піднімалося над городами.
Півні вже давно відспівали свої ранкові концерти.
Десь за парканом мукала корова, а з сусіднього двору пахло свіжими пиріжками.
Яся сиділа на ґанку й чистила черешні.
Поруч на лавці дрімав рудий кіт Барсик.
Життя було прекрасним.
Поки не з'явився Ден.
— Я так і знав, що знайду тебе за їжею.
Яся аж підскочила.
— Господи! Ти завжди підкрадаєшся як злодій?
— Тільки до людей, які можуть кинути в мене відром.
— Один раз було.
— Мені вистачило.
Ден стояв біля хвіртки й усміхався.
Точніше, нахабно усміхався.
Саме так, як умів тільки він.
— Чого прийшов?
— Мене дід прислав.
— Співчуваю.
— По мед.
— А.
Яся зробила вигляд, ніби їй байдуже.
Хоча всередині чомусь стало трохи цікаво.
З хати вийшла бабуся Ганна.
— Ой, Дениску! Заходь.
— Добрий день.
— По мед прийшов?
— Так.
— То заходь, зараз принесу.
Ден слухняно зайшов на подвір'я.
Яся мало не засміялася.
Учора він сперечався з усім світом, а сьогодні чемно вітається і слухає бабусю з першого слова.
— Не впізнаю тебе.
— Що?
— Такий вихований раптом.
— Я просто поважаю твою бабусю.
— А мене ні?
— А ти ще не заслужила.
Яся жбурнула в нього черешнею.
Ден спритно спіймав її на льоту.
І одразу з'їв.
— Дякую.
— Нахаба.
— Це не новина.
Поки бабуся шукала мед, Ден оглядав подвір'я.
Стару криницю.
Клумби.
Вишні за садком.
Кота, який ліниво розвалився в затінку.
І саму Ясю.
Вона сиділа на сходах, підібгавши ноги під себе.
Сонце заплуталося в її світлому волоссі.
І чомусь зараз вона зовсім не була схожа на ту войовничу дівчину з велосипедом.
Зараз вона виглядала... домашньою.
Своєю.
Від цієї думки Ден раптом насупився.
Тим часом Барсик вирішив познайомитися з гостем.
Кіт поважно підійшов до Дена.
Понюхав кросівок.
І без жодної причини вкусив його за шнурок.
— Та ну!
Яся розсміялася так голосно, що аж зігнулася навпіл.
— Барсик тебе не схвалив.
— У нас це взаємно.
— Він добре відчуває людей.
— Натякаєш на щось?
— Роби висновки сам.
За хвилину повернулася бабуся з великою банкою меду.
— Ось, тримай.
— Дякую.
— Передавай вітання дідусеві.
— Передам.
Ден уже пішов до хвіртки, коли бабуся раптом сказала:
— Ясю, проведи хлопця.
— Бабусю...
— Проведи.
Коли хвіртка зачинилася за ними, вони кілька секунд мовчки йшли дорогою.
Над головами співали ластівки.
З поля тягнуло запахом нагрітої сонцем трави.
Десь далеко працював трактор.
Звичайний літній день.
— Тобі тут подобається? — несподівано запитала Яся.
— Де?
— У селі.
— Якщо чесно?
— Ну.
— Ще вчора ненавидів.
— А сьогодні?
Ден усміхнувся.
— Сьогодні вже не так нудно.
Яся відразу зрозуміла, на що він натякає.
І закотила очі.
— Не мрій багато.
— Пізно.
Вперше за весь час вони засміялися разом.
І обоє ще не знали, що це був початок чогось набагато важливішого за випадкові зустрічі та кумедні суперечки.
Бо іноді найбільші історії починаються з банки меду, старого кота і хлопця, якого ти зовсім не хотіла бачити