Глава 3. Вишневий злодій

Яся сиділа на товстій гілці старої вишні й складала ягоди у відро.
Дерево було таким великим, що з нього було видно половину села.
Вона любила це місце.
Тут ніхто не заважав.
Можна було думати про своє.
Або взагалі ні про що не думати.
Саме тому чужий голос унизу змусив її здригнутися.
— А це законно?
Яся ледь не впустила відро.
Поглянувши вниз, вона побачила Дена.
Той стояв під деревом, засунувши руки в кишені, і дивився на неї з ледь помітною усмішкою.
— Ти що тут робиш?
— Гуляю.
— Через наш город?
— Найкоротша дорога.
— Для кого?
— Для мене.
Яся закотила очі.
Звісно.
Хто б сумнівався.
— Тобі не казали, що підглядати неввічливо?
— А тобі не казали, що лазити по деревах небезпечно?
— Я з шести років тут лазю.
— Видно.
— Що видно?
— Наслідки.
Яся мало не кинула в нього вишнею.
— Слухай, міський, тобі справді більше нема чим зайнятися?
— Є.
— То йди займайся.
— Не хочу.
— Чому?
— Нудно.
— А тут весело?
— Дуже.
Особливо коли ти злишся.
Яся вже відкрила рот для чергової відповіді, коли гілка під нею підозріло хруснула.
Завмерли обоє.
— Не рухайся, — сказав Ден.
— Я й не рухаюся.
— Тоді чому дерево звучить так, ніби зараз помре?
— Дуже смішно.
Хруснуло ще раз.
І цього разу вже не смішно стало нікому.
— Ясю!
— Що?
— Повільно спускайся.
— Я сама знаю.
— Не схоже.
— Відчепись.
— Добре.
Падай сама.
Яся почала обережно перелазити на нижчу гілку.
І майже дісталася до неї.
Майже.
Тому що саме в цей момент нога зісковзнула.
— Ой!
Наступні кілька секунд пролетіли занадто швидко.
Вона втратила рівновагу.
Відро полетіло в один бік.
Вишні — в інший.
А сама Яся...
Приземлилася просто на Дена.
Вони обоє опинилися на землі.
Засипані листям.
І вишнями.
Ден застогнав.
— Ну все.
— Що все?
— Тепер я точно знаю, навіщо мене сюди заслали.
— Навіщо?
— Щоб мене вбила дівчина з вишні.
На секунду Яся намагалася стриматися.
Потім фиркнула.
Потім засміялася.
По-справжньому.
Щиро.
Так голосно, що аж живіт заболів.
І раптом помітила, що Ден дивиться на неї.
Не насмішкувато.
Не зверхньо.
А якось інакше.
Тепліше.
Уважніше.
Наче вперше бачить.
І від цього погляду їй раптом стало ніяково.
— Що?
— Нічого.
— Тоді не дивись так.
— Як?
— Дивно.
— Ясю.
— Що?
— У тебе в волоссі вишня застрягла.
Вона миттєво почервоніла.
А Ден уперше за весь час розсміявся так щиро, що навіть вона не змогла образитися.
І хоча жоден із них цього ще не знав, саме цього дня почалася їхня дружба.
Та сама, яка зовсім скоро стане чимось набагато більшим.