Глава 3. Вишневий злодій

Яся сиділа на товстій гілці старої вишні і рвала я вишні у відро.
Дерево було таким великим, що з нього було видно половину села.
Вона любила це місце найбільше.
Тут ніхто не заважав.
Можна було думати про своє.
Фантазувати про майбутнє і мріяти про все чого хотілося.
Саме тому чужий голос унизу змусив її здригнутися.
— А це законно?
Яся ледь не впустила відро.
Поглянувши вниз, вона побачила Дена.
Той стояв під деревом, засунувши руки в кишені, і дивився на неї з ледь помітною усмішкою.
— Ти що тут робиш?
— Гуляю.
— Через наш город?
— Найкоротша дорога.
— Для кого?
— Для мене.
Яся закотила очі.
Звісно.
Хто б сумнівався.
— То і йшов би  собі мовчки.
— А тобі не казали, що лазити по деревах небезпечно?
— Я з шести років тут лазю і як ти міг вже помітити все гаразд.
— Видно.
— Що видно?
— Наслідки.
Яся мало не кинула в нього вишнею.
— Слухай, міський, тобі справді більше нема чим зайнятися?
— Є.
— То йди займайся.
— Не хочу.
— А ти йди і роби  через не хочу. І взагалі в мене багато справ, а я тут з тобою теревеню.
— Нудно.
— А тут весело?
— Дуже. Особливо коли ти злишся.
Яся вже відкрила рот для чергової відповіді, коли гілка під нею підозріло хруснула.
Завмерли обоє.
— Не рухайся, — сказав Ден.
— Я й не рухаюся.
— Тоді чому дерево звучить так, ніби зараз помре?
— Дуже смішно.
Хруснуло ще раз.
І цього разу вже не смішно стало нікому.
— Ясю!
— Що?
— Повільно спускайся.
— Я сама знаю.
— Не схоже.
— Відчепись.
— Добре. Падай сама.
Яся почала обережно перелазити на нижчу гілку.
І майже дісталася до неї.
Майже.
Тому що саме в цей момент нога зісковзнула.
— Ой!
Наступні кілька секунд пролетіли занадто швидко.
Вона втратила рівновагу.
Відро полетіло в один бік.
Вишні — в інший.
А сама Яся...
Приземлилася просто на Дена.
Вони обоє опинилися на землі.
Засипані листям.
І вишнями.
Ден застогнав.
— Ну все.
— Що все?
— Тепер я точно знаю, навіщо мене сюди заслали.
— Навіщо?
— Щоб мене вбила дівчина з вишні.
На секунду Яся намагалася стриматися.
Потім фиркнула.
Потім засміялася.
По-справжньому.
Щиро.
Так голосно, що аж живіт заболів.
І раптом помітила, що Ден дивиться на неї.
Не насмішкувато.
Не зверхньо.
А якось інакше.
Тепліше.
Уважніше.
Наче вперше бачить.
І від цього погляду їй раптом стало ніяково.
— Що?
— Нічого.
— Тоді не дивись так.
— Як?
— Дивно.
— Ясю.
— Що?
— У тебе в волоссі вишня застрягла.
Вона миттєво почервоніла.
А Ден уперше за весь час розсміявся так щиро, що навіть вона не змогла образитися.
І хоча жоден із них цього ще не знав, саме цього дня почалася їхня дружба.
Та сама, яка зовсім скоро стане чимось набагато більшим.