Глава 2. Різні світи

Яся прокинулася ще до сходу сонця.
Так бувало майже завжди влітку.
Поки все село ще спало, вона любила виходити на подвір'я босоніж і зустрічати ранок.
Дідусь жартував, що вона народилася не людиною, а жайворонком.
Іноді Яся думала, що він має рацію.
Вона любила ранки.
Любила запах свіжоскошеної трави.
Любила річку.
Любила своє село.
І хоч іноді мріяла про великі міста, красиві університети та подорожі, ніколи не соромилася того, звідки вона родом.
У свої шістнадцять Яся вже добре знала ціну праці.
Уміла сапати город.
Збирати вишні.
Доглядати молодшу сестру.
І допомагати бабусі на кухні.
Її не лякала робота.
Не лякали труднощі.
Найбільше Яся не любила брехню.
І людей, які вважають себе кращими за інших.
Саме тому вчорашній міський хлопець так швидко почав її дратувати.
Занадто впевнений у собі.
Занадто нахабний.
Занадто красивий.
На останній думці Яся насупилася.
— Дурниці, — пробурмотіла вона сама до себе.
І пішла допомагати бабусі.
Тим часом Ден лежав на старому дивані в будинку дідуся і дивився в стелю.
О шостій ранку його розбудив півень.
О сьомій — сусідська корова.
О пів на восьму — дідусь, який вирішив, що спати до обіду соромно.
Літо починалося просто чудово.
Ден перевернувся на інший бік.
І вкотре подумав, що батьки переборщили.
Так, він побився.
Так, його викликали до директора.
Так, він отримав проблеми.
Але відправляти його на два місяці в село?
Це вже занадто.
У Києві залишилися друзі.
Футбол.
Звичне життя.
А тут...
Півень.
Город.
І дідусь, який постійно знаходить йому роботу.
Насправді Ден не був поганим хлопцем.
Просто ніколи не вмів мовчати, коли бачив несправедливість.
Через це часто встрявав у конфлікти.
Через це отримував зауваження.
Через це батьки вже не знали, що з ним робити.
За маскою нахабності він ховав багато того, про що не розповідав нікому.
Навіть друзям.
Особливо друзям.
Бо показувати слабкість він не звик.
І все ж була одна думка, яка дивним чином не виходила з голови.
Дівчина на велосипеді.
Яся.
Вперта.
Гостра на язик.
І зовсім не схожа на тих, кого він знав у місті.
Вона навіть не намагалася йому сподобатися.
І саме це чомусь зачепило найбільше.
Десь у цей самий момент Яся збирала вишні на старому дереві за городом.
І теж згадала хлопця біля річки.
— Денис, значить...
Вона сама не зрозуміла, чому усміхнулася.
А потім швидко стерла усмішку.
Бо точно знала одну річ.
Такі хлопці надовго не затримуються.
Приїдуть.
Погуляють.
І поїдуть.
А вона залишиться тут.
У своєму світі.
Під вишнями.
Вона навіть не підозрювала, що саме цей хлопець скоро переверне її літо догори дриґом.