Глава 1. Там, де починається літо

Літо в селі завжди пахло однаково.
Скошеною травою.
Піском біля річки.
І дозрілими вишнями, які падали на землю, якщо не встигнеш зібрати вчасно.
Яся любила цей запах.
Він означав, що нічого не зміниться.
Принаймні ще трохи.
Вона їхала велосипедом знайомою дорогою, однією рукою тримаючи кермо, а другою — телефон, який постійно намагався випасти з кишені.
Річка вже була близько.
Її улюблене місце.
Там завжди тихо. Там можна думати. А інколи — не думати взагалі.
Яся не помітила його одразу.
Лише коли підняла погляд — різко натиснула на гальма.
Колеса проїхали ще кілька сантиметрів по гравію.
І вона ледь не злетіла з велосипеда.
— Ти взагалі дивишся, куди їдеш? — різко пролунало попереду.
Яся підняла очі.
І побачила хлопця.
Високий.
Незнайомий.
З розпатланим волоссям і таким виразом обличчя, ніби весь світ йому вже набрид.
— Я тебе не бачила, — спокійно відповіла вона, хоч серце ще билося швидше.
— Справді? — він іронічно підняв брову. — Я стою тут уже хвилин п’ять.
— Може, треба було стояти в іншому місці.
Тиша.
На секунду навіть річка ніби стала тихішою.
Хлопець усміхнувся — але не тепло. Швидше якось зверхньо.
— Мені сказали, що в селі спокійно.
— Помилилися.
Яся хотіла об’їхати його і поїхати далі.
Але він зробив крок убік — і все одно став їй на дорозі.
— Ти завжди така… привітна? — запитав він.
— Тільки коли бачу міських, які думають, що вони центр всесвіту.
Він коротко засміявся.
Нарешті по-справжньому.
— А ти завжди така впевнена в собі?
— Тільки коли розмовляю з тими, хто мене дратує.
Вони мовчали.
І це мовчання було дивним.
Не незручним.
Швидше… напруженим.
Наче між ними вже щось почалося, хоча вони ще навіть не встигли нормально познайомитися.
— Денис, — раптом сказав він.
— Що?
— Мене звати Денис.
— Яся.
Вони не потиснули рук.
Не усміхнулися.
Просто подивилися одне на одного трохи довше, ніж треба.
І саме це чомусь змусило її відвернутися першою.
— Ну що ж, Денисе, — сказала Яся, сідаючи на велосипед. — Ласкаво просимо в село.
Вона вже збиралася їхати.
Але він тихо додав:
— Тут завжди так весело?
Яся зупинилася.
Повернула голову через плече.
— Ні.
— А як?
Вона ледь помітно всміхнулася.
— Просто ти ще не встиг мене розізлити по-справжньому.
І поїхала.
А Денис залишився стояти біля дороги.
Дивлячись їй услід так, ніби вперше за довгий час йому стало не нудно.