Глава 1. Там, де починається літо

Літо в селі завжди пахло однаково.Скошеною травою ,висохлим сіном,квітами .Піском біля річки.
І дозрілими вишнями, які падали на землю, якщо не встигнеш зібрати вчасно.
Яся любила цей запах в своє село.
Він означав, що нічого не зміниться.
Принаймні ще трохи.
Вона їхала велосипедом знайомою дорогою, однією рукою тримаючи кермо, а другою — телефон, який постійно намагався випасти з кишені.
Річка вже була близько.
Її улюблене місце.
Там завжди тихоі там можна подумати про все на світі. А інколи — не думати взагаліа просто насолоджуватись моментом.
Яся не помітила його одразу.
Лише коли підняла погляд — різко натиснула на гальма.
Колеса проїхали ще кілька сантиметрів по гравію.
І вона ледь не злетіла з велосипеда.
— Ти взагалі дивишся, куди їдеш? — різко пролунало попереду.
Яся підняла очі.
І побачила хлопця.
Високий.
Незнайомий.
З розпатланим волоссям і таким виразом обличчя, ніби весь світ йому вже набрид.
— Я тебе не бачила, — спокійно відповіла вона, хоч серце ще билося швидше.
— Справді? — він іронічно підняв брову. — Я стою тут уже хвилин п’ять.
— Ой не перебільшуй.Може, треба було стояти в іншому місці.
Тиша.
На секунду навіть річка ніби стала тихішою.
Хлопець усміхнувся — але не тепло. Швидше якось зверхньо.
— Мені сказали, що в селі спокійно.
— Помилилися.
Яся хотіла об’їхати його і поїхати далі.
Але він зробив крок убік — і все одно став їй на дорозі.
— Ти завжди така… привітна? — запитав він.
— Тільки коли бачу незнайомців, які думають, що вони центр всесвіту.
Він коротко засміявся.
Нарешті по-справжньому.
— А ти завжди така впевнена в собі?
— Тільки коли розмовляю з тими, хто мене дратує.
Вони мовчали.
І це мовчання було дивним.
Не незручним.
Швидше… напруженим.
Наче між ними вже щось почалося, хоча вони ще навіть не встигли нормально познайомитися.
— Денис, — раптом сказав він.
— Що?
— Мене звати Денис.
— Яся.
Вони не потиснули рук.
Не усміхнулися.
Просто подивилися одне на одного трохи довше, ніж треба.
І саме це чомусь змусило її відвернутися першою.
— Ну що ж, Денисе, — сказала Яся, сідаючи на велосипед. — Ласкаво просимо в село.
Вона вже збиралася їхати.
Але він тихо додав:
— Тут завжди так весело?
Яся зупинилася.
Повернула голову через плече.
— Ні.
— А як?
Вона ледь помітно всміхнулася.
— Просто ти ще не встиг мене розізлити по-справжньому.
І поїхала.
А Денис залишився стояти біля дороги.
Дивлячись їй услід так, ніби вперше за довгий час йому стало не нудно.