Розділ 1

Потяг рушив без попередження — різко, ніби не збирався чекати, поки Марта передумає. Метал скреготнув, вагони здригнулися, і місто за вікном почало повільно віддалятися, розчиняючись у дощі.

Кет не озиралася.

У валізі — мінімум речей. У телефоні — нова сім-карта. У голові — лише одне правило: не зупинятися. Вона навчилася цьому ще тоді, коли тиша в кімнаті стала небезпечнішою за крик.

Її справжнє ім’я залишилося там само, де й усе інше — у квартирі з тонкими стінами, запахом алкоголю і дверима, які ніколи не зачинялися повністю. Кет більше не дозволяла минулому торкатися себе. Навіть у думках.

Вона дивилася на власне відображення у вікні: темне волосся зібране у недбалий вузол, бліда шкіра, погляд — занадто дорослий для двадцяти семи років. Очі людини, яка знає, що страх має смак.

Ти тепер інша, — повторювала вона подумки, ніби це було заклинанням.

Нове місто не обіцяло нічого. Саме це й було найкращим.

Коли потяг зупинився, Кет відчула дивне полегшення — і водночас тривогу. Втеча завжди здається порятунком, доки не усвідомиш: ти забираєш себе в невідомість.

На пероні було холодно. Повітря різало легені, змушуючи дихати обережно. Кет натягнула пальто і рушила вперед, не знаючи, що вже зробила перший крок до місця, де страх знову отримає ім’я.

Вона ще не знала його. Але темрява — знала її.

Черга рухалася повільно, ніби навмисно випробовувала терпіння. Кет стояла, стискаючи в пальцях папку з документами, і рахувала подихи. Раз, два, три. Старий рефлекс, який колись рятував від паніки.

— Наступна, — пролунало з-за скла.

Вона підійшла, не піднімаючи погляду одразу. Скло було брудним, з дрібними подряпинами — у таких місцях завжди пахло папером, потом і втомою. Жінка по той бік віконця говорила механічно, не дивлячись у вічі.

— Прізвище, ім’я.

Кет зробила паузу. Надто довгу.

— Катерина... Коваль, — сказала вона нарешті.

Ім’я лягло на язик дивно. Наче чуже. Вона чекала, що щось станеться — хтось озирнеться, хтось впізнає, хтось скаже: ви не та. Але нічого не сталося. Ручка скрипнула, штамп глухо вдарив по паперу.

— Підпишіться тут.

Її рука тремтіла, коли вона виводила нове прізвище. Кожна літера була схожа на зраду — і водночас на порятунок. Підпис вийшов нерівним.

— Усе, — байдуже кинула працівниця. — Наступний.

Кет відійшла, відчуваючи дивну порожнечу. Нове ім’я не принесло полегшення. Воно було лише маскою. А маски, вона знала, іноді приростають до шкіри.

На вулиці вона зупинилася, притулившись до холодної стіни. Місто жило своїм життям: хтось сміявся, хтось сварився по телефону, хтось поспішав, не дивлячись під ноги. Світ не зупинився через її втечу. Світ навіть не помітив.

Телефон завібрував у кишені. Кет здригнулася так різко, що перехожий кинув на неї здивований погляд.

Спокійно, — наказала собі.

Повідомлення було від агентства з працевлаштування.

«Вакансія актуальна. Чекаємо вас завтра о 9:00. Адресу надсилаємо окремо».

Вона перечитала текст кілька разів. Завтра. Надто швидко. Надто легко.

Адреса з’явилася за хвилину. Кет машинально відкрила мапу й завмерла. Будівля стояла осторонь центральних вулиць — масивна, сіра, без яскравих вивісок. На фото не було вікон на першому поверсі.

— Чудово, — прошепотіла вона без жодної радості.

Увечері в орендованій квартирі Кет довго не могла заснути. Ліжко було надто широким, тиша — надто глибокою. Вона лежала, дивлячись у стелю, і ловила себе на тому, що прислухається до кожного звуку.

Кроки. Ліфт. Двері сусідів.

Коли телефон знову завібрував, серце вдарилося об ребра.

Невідомий номер.

«Ви вже приїхали», — було написано в повідомленні.

Без знака питання.

Кет повільно сіла на ліжку. Пальці похололи.

Ніхто не може знати, — сказала вона собі.

Але тривога вже пустила коріння.

Нове ім’я не означало нової безпеки. Лише нові правила гри.