Вступ. Розділ 1: Втеча від бетону

Вступ

Світ рвав на шматки. Дедлайни, наради, дзвінки, які не припинялися навіть після опівночі. Міська метушня, що гриміла в голові, не давала спокою навіть уві сні. Світлана та Наталка, дві подруги, що розділяли не лише офісний простір, а й нестерпний тягар корпоративного життя, відчували, як їх повільно, але впевнено поглинає сіра буденність. Їхні життя перетворилися на нескінченний список справ, а мрії про щось більше, про справжнє, про живе, були поховані під завалами електронних листів. Вони шукали порятунок, хоч самі не знали, де його знайти.

 Аж ось, одного вечора, коли черговий звіт був нарешті відправлений, і тиша офісу стала нестерпною, Світлана підвела очі від монітора.

-"Наталко, а що, як..." — почала вона, і в її голосі бриніла надія, яка давно не навідувалась до цих стін. Наступного ранку замість звичних кавових машин і дзвінків, їх чекав квиток в один кінець. Туди, де гори зустрічаються з небом, де час сповільнюється, а душа нарешті дихає на повні груди. У Карпати.

Розділ 1: Втеча від бетону

-"Ти впевнена, що це гарна ідея?" — запитала Наталка, кидаючи останній погляд на хмарочоси Києва, що повільно зникали вдалині у дзеркалі заднього виду. Її голос був сумішшю тривоги та хвилювання. Світлана усміхнулася, відчуваючи, як легкість розливається по її тілу.

-"Ніколи не була настільки впевнена, Наталко. Ми це заслужили. Нам потрібно це. Поглянь на себе – ти виглядаєш так, наче не спала тиждень". Наталка справді виглядала виснаженою. Темні кола під очима, бліде обличчя, звична напруга в плечах, яка не покидала її навіть у вихідні. Остання поїздка до офісу була справжнім пеклом – затори, гудки, крики роздратованих водіїв. Все це лише посилювало відчуття задухи.

 Була осінь, і місто вже дихало холодом, але перш ніж вони остаточно поринули в сірість, природа вирішила подарувати прощальний акорд яскравих кольорів.   Дерева вздовж дороги ніби змагалися у своїй красі, розливаючись золотом, багрянцем і міддю. Повітря було наповнене гострим запахом опалого листя та прохолодною свіжістю

Машина Світлани, її вірна сіра "Ластівка", плавно виїхала на трасу, поступово залишаючи за собою безкінечні поля й перетворюючись на дорогу, що вела до гір. За вікном змінювалися пейзажі: київські багатоповерхівки змінилися на невеликі села з дерев'яними хатами, поля пшениці – на густі ліси. Кожен пройдений кілометр, здавалося, віддаляв їх від того життя, яке вони так прагнули покинути.

Київська область повільно переходила в Житомирщину. Міський шум поступово змінювався на шелест вітру і шепіт природи. Дорога стала рівнішою, а повітря – свіжішим, відчувалася легка вологість, ніби наближався дощ. Почуття напруги, що так міцно стискало груди, почало потроху відступати.

-"Знаєш, я вже забула, як це – просто дихати, не думаючи про наступну зустріч," — зізналася Наталка, притулившись до вікна.

-"І я" — підтвердила Світлана. -"Ми так довго жили в цьому божевільному ритмі, що забули, як це – слухати себе. Але тепер... тепер у нас є шанс. Просто відпустити все."

 Вони проїхали через кілька невеликих містечок Хмельницької області, де замість звичних білбордів з рекламою їх оточували пейзажі з пагорбами та річками. Повітря стало ще прохолоднішим, і в ньому вже відчувався легкий запах хвої. Вже здавалося, що вони відчувають запах вітру, що доносився з гір.  Десь посередині дороги Світлана звернула на заправку.                                                          

- "Кава і хот-дог?" — запитала вона, і Наталка кивнула, її очі засяяли від несподіваної радості. Теплий хот-дог у руках і гаряча кава, випита на свіжому повітрі, здавалися найсмачнішою їжею за останні місяці. Ця невелика зупинка стала для них острівцем спокою посередині довгої дороги.

 Коли вони рушили далі, з динаміків автомобіля залунали гуцульські пісні. Мелодійні, протяжні, з характерними трембітами та цимбалами, вони наповнювали салон автомобіля особливою атмосферою. Наталка несміливо почала підспівувати, потім до неї приєдналася Світлана, і невдовзі вони вже сміялися, налаштовуючись на незабутню відпустку.

 Тернопільська область зустріла їх більш хвилястим ландшафтом, а потім вже у Івано-Франківській, гори почали вимальовуватися на горизонті. Спочатку ледь помітні обриси, потім все чіткіші й виразніші, вони росли з кожним кілометром, обіцяючи велич і спокій.

Карпати в осінню пору – це справді магічно. Ліси спалахували мільйонами відтінків, від насиченого золота до глибокого бордо. Повітря було наповнене свіжістю та ароматом хвої, що ніби запрошувало до пригод. Серцебиття сповільнилося, а напруга, що так довго тримала їх у своїх лещатах, почала потроху відступати.