Розділ 9

Плече хльостко гепнулось у двері. Мені здалось, що я почув, як у Люксо захрустіли ключиці від цього удару. Проте він не спинявся. Його напір був ведмедячим, з рота виривалось звіряче гарчання.

- Відчиняйте! - крикнув Люксо. - Я знаю, що ви там готуєте отруту!

- Ні, - відповіла Аліна, - цього не буде. Заспокойся. Ми лише робимо те, що хоче батько.

- Якщо він помре, Наталія перестане платити мені тридцять тисяч гривень на місяць!

Раптово Люксо затих. Мені це не сподобалось. Коли його плечі перестали по-кабанячому таранити двері, це могло означати що завгодно. Він міг як заморитись, так і щось вигадати. Або, що гірше за все, йому могли прийти на допомогу.

- Досить з вами панькатись, - за дверима клацнув запобіжник пістолета. - Я зараз прострелю нахрін цей замок.

- Друже, не кіпішуй, - сказав Василій. - Давай спокійно поговоримо.

Пролунав постріл. У вухах загуділо. Я поглянув на Аліну, її губи стурбовано рухались. Вона схопила мене за плечі і трясла. Я нічого не міг розчути. Василій також щось говорив. Вуха наче забило гумовими пробками. Але замок... замок був цілий.

Через пару секунд мій слух пробився через густе гудіння. І я почув крики, болісні, надривні. Що там відбувалось за дверима?

- О боже!!! - тяжко стогнав Люксо. - Куля... вона відрикошетила мені в живіт! А-а-а! Я помираю!

Ситуація все більше виходила з-під контролю. Я лише хотів приготувати страву. Ніхто не повинен померти, окрім Юрія.

- Треба його врятувати! - кинувся до дверей Василій.

- І що ми зробимо? - схопила його за руку Аліна. - Тут навіть ліків немає.

- Він мій друг, я не залишу його там!

- А може це обман і він хоче нас виманити.

Обличчя Василія затверділо.

- А якщо ні... то він помре.

Я ще ніколи не бачив його таким напруженим. Для нього це справді не жарт. Він обернув тричі ключ і замок відімкнувся. Десь в потилиці я відчув холод. Це видовище розм'якшило усе моє тіло. Я зробив невпевнений крок вперед і побачив скрученого Люксо, який осів на сходах у величезній калюжі крові. Пістолет закотився за двері і вигнуті пальці хлопця до нього вже навіть не тягнулись.

- Я вже весь синій... - простогнав він. - Зробіть що не будь...

- Заносимо його! - гримнув Василій.

Я встав поруч та допоміг підняти Люксо за краї сорочки. Він був важким і мокрим, тканина виривалась із пальців. Ледве перетягли його за поріг. Голова хлопця моталась від палаючого болю. Нести бідолаху було вкрай непросто, мої ноги вічно зачіпались за банки із солоними огірками.

Тим часом Аліна розстелила на підлозі цупкий брезент, куди ми Люксо і поклали. Він одразу розплився як проколений помідор. Його тіло здувалось на очах.

- Невже я помру? - спитав жалібно він.

- Ні, - твердо сказав я. - Дичину можна готувати і живою, тому я не дам тобі померти.

Давно я не готував істот наживо. Раніше від індонезійських туристів та корейців приходили замовлення - приготувати живого фазана, чи молюска. Потрібно було зробити його смачним, щоб він залишався у свідомості. Тут схожа ситуація, я повинен обробити рану Люксо так, щоб йому стало краще і він залишився живим. Я приготую його простріляну діру.

Я насипав йому на живіт лаврових листів, полив гарячою підливою із нашого супу - це викличе реакцію Маяра і кульовий отвір затвердіє. Потім я залив у свіжі огірки горілку та закупорив рану. Рослина буде тампонувати кров, а спирт проведе дезінфекцію. Через хвилину Люксо видихнув - йому стало набагато краще.

Він мені не друг, навіть більше, він вічно знущався наді мною. Мені було не обов'язково його рятувати, але я не зміг залишитись осторонь. Він - людина, яка хотіла жити, тому я йому і допоміг як умів.

- Яка легкість, - зітхнув Люксо.

Але радість ця продовжувалась недовго. Усе це непорозуміння на порозі зустріла Наталія. І вона була розгніваною. Скляні очі почали червоніти. Нас остаточно викрили.

- Якого біса?!

- Мамо, не треба кричати, - сказала Аліна.

- Ви готували тут отруту і скалічили мого Люксо?!

- Ні, він сам поранився.

- З мене досить! - її рука потягнулася в кишеню за телефоном. - Я викликаю Макітру.

Я був розгублений. Такого зі мною в житті ніколи раніше не траплялось. Мені треба битись, чи сперечатись, чи тікати? Я не знав. Я просто не міг зібратись до купи у цьому божевіллі!

- Ні, Наталіє... - важко зітхнув Василій, - тільки не Макітру.

- Він вас усіх провчить як слід!

- Хто це такий? - запитав я.

Від цього питання гудрон на голові Василія аж захрустів. Обличчя потемнішало від диких спогадів. Він не хотів мені відповідати, це було видно по його очах, але був змушений.

- Страшніше цієї людини, у моєму житті, було лише зіткнення з джезайбою.

Почулись два масивних кроки від яких зі стелі посипалась штукатурка. Шматки гіпсу ледь не розбили мені маківку. Він прийшов. Я обернув голову до дверей і побачив за спиною Наталії його - Макітру. Кремезний чолов'яга, плечі якого не влазили у одвірок. Його напівлисе гостре лице лякало мене, наче я зіткнувся з ведмедем у нічному лісі.

- Кого маслать? - тихим бегемотячим голосом спитав Макітра.

- Вони хочуть отруїти Юрія! - махнула у наш бік Наталія.

- Ясно.

Долоні стиснулись у кулаки розміром зі шлакоблоки. Хруст його шкіри був схожим на розломи вікових колод. Він явно не збирався жартувати. Аліна виступила вперед, сподіваючись із ним домовитись. Я потягнув її за руку до себе, це безглуздо! Але... вона вирвалась.

- Давайте просто пого...

Кулак Макітри махом зніс Аліну! Вона зробила два повних оберти у повітрі та впала мені під ноги. Жах охопив мене до країв. Я ледь не вибухнув від розпачу. В грудях горіла пожежа.

- Що ти виробляєш?! - обурилась Наталія. - Мою доньку не треба було бити!

- Не вякай, - Макітра одним ударом відправив її у стіну. Жінка одразу втратила свідомість.