Розділ 6

Сині губи Юрія почали тремтіти. Йому стало легше. Груди здіймались від важкого дихання. Він відліпив потилицю від підлоги та поглянув мені в очі. Простягнув на мене руку.

- Твоя робота... не завершена! - простогнав Юрій. - Зроби іншу страву... Таку, яка вб'є мене остаточно.

Його вид одразу перекрила Наталія, яка розлючено неслась у мій бік. Жіноча долоня вліпила мені міцного ляпаса, ледь не порвавши щоку. В очах стрільнуло білим спалахом.

- Все! - крикнула Наталія. - Кулінарія закінчилась! Я не дозволю цьому безумству продовжуватись.

- Не бийте його! - втрутився Василій. - Ця людина - живий геній.

- Цей "геній" збирався вбити мого чоловіка!

- Такому майстру можна пробачити все.

Поведінка Василія була нездоровою. Він впав на коліна та з усієї сили влупився лобом у підлогу. Почав молитись на мене, як на свяченого ідола. З його очей губилися густі сльози. Видно, він так часто плакав, що вони стали майже як смола. Організм втратив багато води. Я такого ще не бачив.

- Так що нам робити з кухарем? - схрестив руки Люксо.

- В камеру його! - гримнула Наталія. - Хай подумає над власною поведінкою.

- Ні, він не доробив свою роботу, - почав підніматись Юрій, але одразу осів назад. Тіло було ще надто слабким.

- Ти НЕ помреш. Я не дам цьому статись.

Краєм ока, я помітив, що Аліна ніяк не реагувала на всю цю сварку. Більше того, якась легка ледве помітна посмішка на ній сяяла. Я не бачив нічого веселого в цій ситуації. Що у неї в голові? Боже... але її тонкі рожевуваті губи... їх вигляд пробивав мене наскрізь. Я стікав невидимою кров'ю.

- Окей, братуха, - підійшов до мене Люксо, - пішли в каптерку.

- Я не дам вам скривдити Валерія! - його за плече схопив розгніваний Василій.

- Угомонись... - Люксо насупив брови, - інакше, я можу і очі закрити на те, що ми друзі.

Між ними виросла стіна чистої злоби, якої явно не було до моєї появи в цьому будинку. Звук їхнього гарячого дихання був гучнішим за гудіння фреону в трубах холодильника. Ситуація швидко вийшла з-під контролю. Василій заїхав Люксо кулаком в живіт.

- Ах ти сука! - зігнувся той і влетів головою Василію в живіт.

Чоловіки перекинули стіл. Тарілка зі "срібним медом" розлетілась, ударившись об стільницю. Бджоли були повсюду, вони засипали всю кухню. Люксо колотив лице свого друга, поки комахи плутались у його волоссі. Після трьох ударів по вилицям, Василій все-таки угомонився.

- Більше ніколи так не роби, - сплюнув Люксо.

Мене відвели назад до камери. Я був покараний за те, чого не сталось. Може справді не потрібно було у все це вплутуватися? Те, що я можу готувати найкращу отруту у світі ще не означає, що я повинен її робити. Іноді дар має залишатись прихованим.

Але Юрій... він все ще хотів цього. Він бажав померти від моєї страви. Якщо я відкрито відмовлюсь від його вимоги, то опинюсь поруч із Хуліо, в підвалі. Нічого катастрофічного ще не сталось, але я вже відчував холод пістолета біля потилиці. Наче мене ось-ось знищать. Я не можу зупинитись, назад шляху немає.

Люксо все ще був поруч. Він тримався нерозривно і я ніяк не міг до нього звикнути. Коли ввечері ми сиділи на унітазі вдвох, я був пригнічений. Думав про Аліну, про її маленьку хитру посмішку. Так і не розгадав її.

- Не проти, якщо я зараз дам трохи підливи? - спитав Люксо, притулившись до моєї спини своєю, унітаз був доволі вузький.

- Знаєш, - сумно сказав я, - якщо з тебе вже виходе підлива, це означає, що у твого кишківника проблеми з мікрофлорою. Треба змінювати свій раціон.

- Гей, не у всіх є бабки, щоб ходити у ваші ресторани.

- Я думав, Юрій тобі нормально платить.

Люксо все-таки "дав підливи", як би мені не хотілось зворотного. Довелось терпіти.

- Нормально платить... - сказав він, але якось зам'явся. - Просто гроші я всі інвестую. Я акціонер.

- Ти? - це справді вразило мене.

- Так... я купую акції Apple, Amazon. Просто дивіденди затримуються.

Я не розумів логіки цього чоловіка. Він явно рвався від амбіцій, але не знав, куди їх прилаштувати. Всі його дії буквально кричали про те, що він гадки немав, куди треба рухатись по життю.

Потім ми лягли разом у ліжко. Минулої ночі було непросто його витерпіти. Та й сама кімната гнітила мене. Тут так холодно. Так самотньо, навіть коли під боком мужик. Якби тут була Аліна... навіть просто сиділа десь поруч, просто мовчала - мені б уже було набагато тепліше. Мене б зігрівав її ніжний запах. Але її немає поруч, і не може бути. Бо такі тут правила, така моя доля.

Люксо притулився носом мені у плече та поклав руку на мій пах. Було незручно.

- Е-е-х... - зітхнув він, - зараз би сюди джезайбу.

- Може просто заснемо? - я відвернув голову.

- Я думаю, тобі б сподобалось. Вона пролазе зі свистом. Але треба бути обережним, якщо дійшла до краю прямої кишки, то варто зупинятись. Це може обернутись горем.

- Що це взагалі таке? Що таке ця ваша джезайба?

Його обличчя розплилось посмішкою.

- Ну... таких слів ще не вигадали, щоб я міг нормально пояснити. Пробач. Тут треба самому все відчути.

Через десять хвилин він нарешті заснув. А я так і не зміг, хоч і хотів. Не виходило. Я пробував рахувати подихи, медитувати, уявляти ту "джезайбу", чим би воно не було - нічого не допомагало.

Холод кімнати був сильнішим за мене. Тоненька ковдра могла зігріти моє тіло, але не могла зігріти розум. Я мерз, мерз своїми думками. Потрібно думати про нову страву для Юрія. Чим мені його нагодувати, щоб він помер остаточно? Варіантів безліч, але потрібен ідеальний. Як же все складно.

У сталеві двері постукали. Хто це? Люксо не прокинувся, тому я вирішив перевірити сам. Переліз через його обм'якле тіло та ступив босою ногою на кам'яну підлогу. Мороз облизав п'яти - віддало аж у спину.

Я підійшов до дверей і відчинив маленьке віконце. По той бік стояла Аліна і мило посміхалась, як і завжди.