Розділ 5

Як не дивно, мене послухались. Схоже, мій авторитет справді мав вагу. Чисто технічно, я був тут полоненим, але моя влада над кухнею дарувала відчуття, наче головний тут саме я. Коли я побачив, як люди Юрія заносять в будинок великий вулик, то одразу їх зупинив. Розлючений рій гудів зсередини.

- Ні, - підняв я палець догори, - такі бджоли не годяться. Мені потрібні дикі.

Моїй страві необхідні тонкі землянисті відтінки смаку і ніщо для цього так не підійде, як чорненька ксилокопа. До того ж, товстенький тулуб цієї комахи більш калорійний, ніж у господарських сімей бджіл.

Через годину мені привезли три диких гнізда, зірваних у лісі, поруч із закопаними боржниками Юрія. Символічно. Хоч я сам ніколи нікому не завдавав шкоди, він був моїм замовником. Нагодувати його - мій обов'язок. За його злочини він поплатиться сам. Завдяки моїй страві, чи ні, це вже не так важливо.

Бджолині гнізда були загорнуті у товсті пластикові пакети. Комах усипили димом. Побачивши копчений наліт на стінках упаковки, я ледь не впав в істерику.

- Так не можна! У бюджіл не повинно бути смаку диму! Це не вписується в рецептуру!

Слухати мої забаганки тут нікому не подобалось.

- Чому він такий буйний? - нахмурився Люксо. - Юро, може його тріснути разочок?

- Ні, - строго сказав бос, - це справедливі вимоги професіонала. Буде так, як він скаже. Це важливо, в першу чергу, для мене.

З підтримкою Юрія, я приступив до готування. Для початку, виполоскав усіх бджіл у розчині оцту, потрібно було відмити їх від димного нагару. Потім нарізав кубиками цибулю, листя хрону, броколі та залив цей салат соусом табаско. Бджіл засолив на сорок хвилин у молочній сироватці, а потім закинув їх у салат.

Робота була дуже тонкою, але я тримався легко. Щоб Юрій отримав смертельний удар, якого він так хотів, мені потрібно було додати ще кілька інгредієнтів. Я називаю це "кондитерська ртуть". Беремо невеличку дозу гідраргіруму і виливаємо її в розчин собачого молока та віскі. Розмішуємо повільно протягом двох хвилин, додаючи листики висушеного розмарину. Коли розчин готовий, додаємо його в наш бджолиний салат, але небагато, щоб не перетворити страву на суп - п'ятдесят мілілітрів на триста грам порції, щоб створити м'яку плівку.

І от, страва готова. Я назвав її "Срібний мед". Подавати її треба обов'язково з пшеничним пивом, і то виключно з пшениці, яка виросла на ґрунті із вмістом марганцю не менше шістдесяти міліграм на кілограм. Саме таке пиво дасть ніжний розтинаючий язик шлейф, від якого бджоли почнуть буквально танути в роті. Я створив черговий шедевр, це було неминуче.

Тарілка з келихом пива лягла на стіл перед Юрієм. Комахи блистіли під листиками салату, випромінюючи хрусткий аромат чогось хлібного. Спостерігати дегустацію прийшли усі: і Наталія, і Люксо, і Василій, і бригада швидкої допомоги, і навіть... Аліна.

Вона сяяла яскравіше за сонце. Для домашнього відпочинку вдягалась просто: розтягнута кофта з Халком і старі джинси. Але для мене це була принцеса, перед якою коліна самі тягнулись до землі. Ніжній аромат її шкіри робив мені лоботомію і я втрачав відчуття реальності.

- Тату, ти знову підсів на екзотику? - запитала вона.

- Валерій Степанович справді мене вразив, - долоні Юрія тремтіли. - Чому саме бджоли?

Я бачив його страх перед комахами. Не потрібно зізнаватись, що мені усе розповіла Наталія.

- Не просто бджоли, - сказав я, - а ксилокопи. Ці дикі істоти не підкоряються людині і я вирішив подарувати вам можливість підкорити їх особисто.

- Ого, - посміхнулась Аліна, - ви завжди такий розумник?

Наче кіл у серце загнали. Я весь охолов. "Розумник" - це прозвучало одночасно як знущання, і як дружелюбний жарт. Потрібно щось відповісти, але як мені з нею розмовляти, коли кожне її слово рве мене на шмаття? Я не заслужив існувати поруч із нею. Я надто слабкий. Що мені робити? Я в пастці! Це лякало мене в сто разів більше, ніж покарання від Юрія.

- Просто люблю свою роботу... - сором'язливо простягнув я, опускаючи червоне лице.

- Добре, годі балачок, - напружився Юрій. - Я хочу нарешті скуштувати цю страву.

Виделка потягнулась до пухкої бджоли, але в останню мить Наталія схопила Юрія за руку.

- Стій. Ти ж в курсі, навіщо я викликала сюди лікарів?

- Все буде нормально, люба, я просто хочу смачно поснідати.

- Коли був Хуліо, ти говорив так само. Але насправді, попросив його зробити для себе отруту. Навіть не вздумай знову вбивати себе їжею!

Ого... значить, вона все знала з самого початку. Або хоча б здогадувалась. Ця історія почалась задовго до мене. Юрій вже хотів себе отруїти. Що ж, видно Наталія, дивлячись на мій статус, повірила, що я хороший кухар, тому і не заважала мені весь ранок готувати. Але сумніви її не покинули.

- Боже, Наташенько, дай мені перекусити, - Юрій жалібно здійняв очі на дружину. - Я дуже голодний.

- Хай робить, що хоче, - розвів руки Люксо. - Це його справа. Він - бос.

Аліна нічого не додала від себе. Вона мовчки спостерігала за цією сценою. В її яскравих, блискучих, бездонних очах читалося, що таке вона спостерігала вже не раз. Можливо, їй просто нічого додати відносно бажання батька яскраво померти.

- Хрін із вами, - відмахнулась Наталія та відійшла до фельдшерів. - Але я все одно буду пильнувати.

Виделка наколола бджолу. Зубці увійшли з хрускотом. Юрій розтер маленьке тільце у зелені та соусі, щоб було ситнішим. Потім... обережно поклав комаху до рота. Почав прожовувати. Тим часом рука простягнулася за пивом. Зробив два глибоких ковтки - страва пішла у шлунок.

Всі присутні затамували подих, чекали, що станеться далі. Брови Наталії насупились від напруження. Вона зціпила руки, дивлячись, як чоловік насолоджувався стравою.

Але через секунду все змінилось. Юрій закричав, шматки хітину полетіли з рота. Він схопився за груди та перекинув стілець, впав на спину. Слина котилась з його губ килимами. Неймовірний біль охопив його настільки, що очі виривались з орбіт.