Розділ 4

Прохання Юрія було найбільш незвичним з усього, з чим я стикався за своє життя. Моє призначення - годувати людей, дарувати їм радість та гастрономічну насолоду, а не вбивати. Але я абсолютний майстер, я знаю все про травлення та кулінарію. Можливо, мені доведеться зізнатись собі, що моя їжа може бути також і найкращою отрутою у світі.

- Я не випущу вас з цього маєтку, поки ви не виконаєте свою місію, - сказав Юрій. - Тепер ви будете жити з нами.

- А як же мій ресторан, мої колеги? - стурбовано спитав я.

- Потерплять. Якщо у них з'являться питання, хай поговорять з моєю рушницею.

Власне, мене викрали, на що я взагалі розраховував? Тепер я в'язень і доведеться це прийняти. Важкий смуток навалився на мене, розболілось серце, але одразу стало легше, щойно я згадав Аліну. Тільки через неї я вирішив витерпіти усе це пекло. Я не знав її, не спілкувався, але мені це і не потрібно. Їй достатньо просто існувати.

- Знайомся, - простугнув руку Юрій, - це Люксо, він буде за тобою наглядати.

Я обернувся і побачив того самого чоловіка в шкіряних штанах, який побив мене в ресторані. Він стояв у дверях, запхавши руки в кишені та шкірив позолочені зуби.

- Пробач, Валерію, - заговорив Люксо, - наша перша зустріч була суперечливою, але надалі я буду з тобою лагідним.

- Мені не потрібні проблеми, - сказав я. - Я просто хочу виконати свою роботу і піти додому.

- Буду на це сподіватись.

За його посмішкою ховалось щось дрібне і підле. Не подобався він мені зовсім. І це не тільки тому, що я отримав від нього кулаком по загривку, ні. В його маленьких чорних очах було щось іще.

Потім мене повели в мою нову кімнату. Товста підошва чорних "Rick Owens" неприємно гепала по ламінату. Показний кітч Люксо мене все більше дратував. Він усіма силами намагався зробити собі вишуканий зовнішній вигляд, але зовсім не піклувався про внутрішній. Запах з його рота натякав на проблеми з підшлунковою залозою.

- Знаєш, як ми про тебе дізнались? - спитав Люксо.

- Мені все одно, - насупився я.

- Мій друг, Василій Тумба, вчора з'їв у вас Журавлицю чорну. Він був настільки вражений, що ридав весь вечір на підвіконні. Це був знак. Ти справді особливий кухар, Валерію.

- Я не хочу з тобою говорити.

- Тобі й не треба. Просто роби все, як каже Юрій і підеш звідси живим.

В самому краю лівого крила маєтку стояли товсті сталеві двері з навісним замком вагою кілограм під п'ятдесят. Люксо витяг з-за пазухи довгий чорний ключ та відімкнув двері.

- Тут ми будемо жити, - сказав він.

У цій кімнаті не було ні вікон, ні лампочок, нічого. Лише самотнє одномісне ліжко, яке вкривала ковдра з Марлоном Брандо. Голі чорні стіни віяли духом пневмонії. Я невпевнено переступив поріг. Внутрішній холод одразу кинувся на мене як голодний хижак. Він напористо просякав тіло, жодна сорочка не допомагала.

- МИ будемо жити? - перепитав я.

- Так, я буду з тобою поруч завжди. Ми будемо спати разом, їсти разом... сидіти разом на одному унітазі, митись одночасно в душі. Такі правила.

Який пильний контроль. Хоч Юрій і ввічливо зі мною говорив, він явно мені не довіряв. Я буду під прицілом кожну секунду.

- А ми точно помістимось вдвох на цьому крихітному ліжку? - сумно запитав я.

- Скажу навіть більше, - усміхнувся Люксо, - я тут одразу з трьома чоловіками легко поміщався. І всі були задоволені.

Коли ми лягли спати, мені було дуже тісно. Він тиснув на мене збоку, обіймав рукою, щось вічно бубонів під носа. Та й старий збитий матрац виявився твердим, сирим, смердів потом - на ньому майже неможливо заснути.

І це все при тому, що мені потрібно думати про смертельну страву для Юрія. Чим його нагодувати, щоб він помер "гідно"? І що це взагалі означає? Я не можу просто насипати щурячу отруту йому в кашу - це буде наруга над кулінарією. Юрій повинен з'їсти таку страву, яка переверне весь його світ в останню його секунду. Потрібне щось складне і глибоке.

Врешті-решт, повіки навалились на мої очі і я заснув. Знову лежав на столі. Знову голий. Як і завжди. У мене не було настрою годувати себе якимось вичурним способом.

Я повільно зліз, сів за стіл та почав нарізати свою ліву руку на дольки товщиною півтора сантиметри. Наклав їх на хліб, присипав перцем. Хотілось зробити канапку, але не надто просту, потрібні були ще якісь текстури для контрасту. Я виколупав собі праве око виделкою, поклав поверх нарізаної руки та розчавив, зробивши соус із очного соку.

Не вистачало клітковини. Навколо м'яса розклав соковиті стовбурці цибулі порей, а зверху застелив усе капустою романеско. Потім засунув усе це в духовку хвилин на п'ять. Мені потрібно нагріти жири в м'ясі, розтопити їх, щоб вони змішались з очним соком, але залишити руку сирою. Так її текстура буде щільнішою і дикою, наче ти їси серед природи, як голодний вовк, який винайшов культуру напівхолодної подачі тостів.

Гарна вийшла страва. Як і завжди. Це моє прокляття - я не можу дозволити собі приготувати щось погано, не можу дозволити навіть зробити посередньо. Кухня прирекла мене вічність робити шедеври. Найстрашнішим у цьому було те, що мені все це подобалось. Я був радий бути проклятим.

Зранку я отримав інструкцію від Юрія. Для початку, мені треба визначитися з інгредієнтами, які підуть у майбутню страву, а потім зробити тестову версію, яку продегустує сам Юрій. Для нього це важливо, він не хоче довіряти пробу моєї роботи комусь іншому, наполягає на наш кухонний зв'язок. З цього дня ми будемо спілкуватись їжею.

Люксо вів мене до їхньої кухні. Біля холодильника спиною до мене стояла жінка - Наталія, дружина Юрія. Щось у ній навіть зі спини привертало мою увагу, але тоді я ще не міг розібрати.

- Почекайте, - сказала вона, голос був дуже знайомим.

Мені стало ніяково. Поруч клацнула пломба жерстяної банки. Люксо відкрив собі пиво та жадібно ковтав. Його кадик огидно ялозив вздовж горла. Скільки мені ще його терпіти? Через секунду це питання стало неважливим.