Розділ 3

Мене довго везли в багажнику. Було дуже тісно лежати між двома газовими балонами, гайковий ключ коловся в спину. Я навіть уявити не міг, що саме викрадачам було потрібно від мене. Вони нічого не сказали. Розмова, яку мені вдавалось вичепити із салону автівки, зовсім не прояснювала ситуацію.

- Люблю, коли мій пах ласкають язиком, - сказав хтось із викрадачів.

- Так... особливо, коли на язиці нальоту багато, - застогнав інший.

Який жах! Наліт на язиці - це признак поганого харчування. Ці люди зовсім не бережуть здоров'я. У нашому ресторані такого ніколи не було.

А потім колеса зашипіли від гальмування. Ми кудись приїхали. Багажник відчинився, по мені плюнули та стукнули кулаком в живіт. У цих людей погані манери. Гадаю, це все через недоліки нашої системи освіти.

- Веди себе тихо, не бушуй і все буде добре, - сказав викрадач. - Інакше... мені доведеться застосувати джезайбу. А ти точно цього не захочеш.

Його руки жадібно схопили мене за плечі та перекинули на землю. Мій ніс опинився прямо навпроти його туфлів. Я відчув запах його ніг - гіркий, дуже солоний. У цього чоловіка явні проблеми з ендокринною системою, порушений водно-сольовий баланс. Певно харчується в якійсь дешевій шаурмичній і не бачить в цьому проблеми. Все здоров'я йде від шлунку, а вони цього не бачать.

Мене довго вели сходами. Судячи по тому, яке масивне ехо розліталось від наших звуків, мене завезли у якийсь великий маєток. Очевидно, тут жила дуже багата людина.

Клацнула ручка дверей.

- Приймайте ваше замовлення, - сказав викрадач, зірвав з мене мішок та штурнув ноглою через поріг.

Двері зачинились за спиною. Тут було холодно. Я опинився у просторому кабінеті, який прикрашений, наче житло аристократа дев'ятнадцятого століття. Книжкові полиці обгорнули собою усі стіни. З широкого вікна мені у щоку билось сонячне світло - після мішка доводилось звикати до зору заново.

- Розслабся, - сказав низький чоловічий голос, у якому читалась одночасно сила і мягкість.

Навпроти мене, у кріслі з височенною спинкою, сидів статний чоловік з обережною модельною бородою. Чорний піджак робив йому інтелігентний вигляд, але це здавалось ширмою, за якою ховався страшний звір. Більше всього мене вразив його запах - ніжний, мускусний, але трішки металевий. Харчування цього чоловіка явно було бездоганним. Багато якісних жирів, можливо, горіх у раціоні, чи вишукана яловичина мацусака.

- Ваші люди мене викрали і побили, - заговорив я.

- Правда? - підняв брови чоловік. - Я просив їх ставитись до вас із повагою. Що ж, не звертайте увагу на синці, вони завижуть. Мої люди просто розважались.

- Хто ви?

Він насупився.

- Мене звуть Юрій і це все, що вам потрібно зараз знати.

- Ви якийсь бандит?

- А хто в наш час не бандит? Всі ми злочинці для інших людей.

Око зачепилось за тоненьку трубку, що йшла від пакету з кров'ю до вени на правій руці Юрія. Тут щось було не так. Це не схоже на звичайне переливання. З лівої руки також йшла трубка, але вона зливала кров у відро біля крісла.

- Що це ви робите? - запитав я.

- А-а, ви про мою установку? - посміхнувся Юрій. - Розумієте, я фанат італіїйської мафії. Сицилійські чоловіки - це взірець мужності. І я хочу бути таким самим, як вони. Для цього я переливаю собі щодня кров корінних сицилійців і зливаю свою рідну з тіла. Мені потрібно, щоб у моїх венах вічно циркулювала італійська сила. Я буду як Аль Пачіно.

В двері постукали. Цей стукіт був таким м'яким, ніжним. Від нього я аж відчув жар на щоках. Не було в ньому тієї грубості, як від тих мужиків.

В кабінет зазирнула молода дівчина з шовковистим каштановим волоссям. Обернувшись до неї, я ледь не впав. Моє серце зупинилось секунд на п'ять. Який це був неймовірний запах! Кремово-горіховий, теплий, з нотками матіоли. Її блакитні очі заморожували мене до повного оніміння. Мої груди повністю охололи, в той час як щоки згорали заживо - це було зіткнення відчуттів, якого у мене ніколи не було.

- Тату, довго не сиди, - заговорила вона, - тобі потрібно більше рухатись. Мама за тебе переживає.

- Все добре, Аліно, у мене якраз на вечір тренування з тріатлону.

- А це хто у тебе? - дівчина перевела погляд на мене.

Від'єднавши трубки, Юрій встав з крісла.

- Цей мій новий кухар. Я вирішив більш серйозно зайнятись своїм харчуванням.

- О-о, ну дивись тільки не застрели його як попереднього.

- Ні, все буде добре. Якщо він не впортається, то я його приріжу заточкою. Зараз кожна куля на рахунку.

Аліна дзвінко засміялась. Я помітив, що лівий клик у неї був трішки кривеньким. Цей маленький білий клик став для мене усім світом, проколовши моє серце.

- Добре, тату, я побігла, - зітхнула вона. - У нас на сім зібрання клубу печерських байкерів біля Золотих Воріт. Не хочу пропустити.

- Будь обережною, люба, - ніжно сказав батько. - Я не хочу знову заливати бетоном паскуд, які тебе ображають.

І вона пішла, двері зачинились, залишивши нас двох. Я відчув, що взагалі залишився сам. Забитий меблями кабінет став таким порожнім.

- Слухайте, - Юрій підійшов до мене. - У вас буде серйозна робота. Мені потрібен справжній професіонал, саме тому я обрав вас.

Важко було концентруватись на його голосі. Він був десь там, далеко-далеко, хоч і його власник стояв майже впритул до мого вуха.

- Якщо ви хочете, щоб я вас годував, то це не проблема, - сказав я. - Мій ресторан найкращий у Києві, це всі знають. Я добре знаюсь на смачній здоровій їжі.

Говорив це декларативно, наче диктував резюме, без жодного ентузіазму. В ту секунду я був далеко за цими дверима, зовсім не тут. Я був з нею, з Аліною. Рухався до байкерського клубу на Золотих Воротах. Але те, що сказав мені Юрій потім, швидко повернуло мене назад.

- Ви не розумієте, Валірію Степановичу, мені не потрібно, щоб ви мене годували.

- Тоді навіщо вам я?