Розділ 2

І ось таріль лягла на стіл до самотнього гостя з довгою краваткою нижче коліна. Пахучий птах лежав перед його носом, таранячи обличчя п'янким ароматом. Поруч офіціант поклав келих люксового шардоне, яке було обов'язковою частиною моєї подачі.

- Ого, - вражено сказав клієнт. Крапля бріоліну аж злетіла з його чола на коліно.

- Їжте повільно, - нагнувся офіціант. - І не забудьте про шардоне. Без нього буде не настільки соковито.

Чоловік обережно відрізав шматочок журавлиного м'яса. Чорна ікра поприлипала до теплих волокон та тихо шипіла. Сірий густий пар підіймався до стелі. Клієнта це зачепило. Він сунув виделку з дичиною прямо в келих, занурив поглибше, промочивши журавлину. Така була інструкція до споживання, цей елемент вигадав я.

І от гість поклав м'ясо на язик і почав прожовувати. Його квадратна щелепа розгойдувалась, плавлячи в роті свіжий шматочок.

- Боже... це найкраще, що я їв! - він ледь не впав зі стільця. - Такого смаку не повинну існувати. Людство не заслужило на це.

- Радий, що вам сподобалось, - посміхнувся офіціант. - Валерій Степанович дуже постарався для вас. Але... хочу запевнити, що він може ще краще. Його здібності безмежні.

Саме такої реакції я завжди і чекав. Саме для цього я і пішов у цю професію. Завжди приємно, коли людина не просто сита, а ще й задоволена, коли вона прекрасно провела час. Мало хто вміє зробити для іншого атракціон, коли він просто сидить перед тарілкою.

Я зайшов назад до кухні. Іван розкотисто реготав, витріщаючись на фото своєї нової коханої. Так він проявляв ніжність. Масивна долоня з гуркотом ляскала по широченному животу.

- Як все пройшло? - спитав Гуря, виглядаючи з-за стільниці. Його коліна тремтіли.

- Як і повинно було, він розтанув.

В кутку кухні Лія точила ножі для м'яса, розсипаючи іскри на підлогу. На гладкому лезі відображалось її розслаблене задоволене лице. Тонкі губи червоніли, наливались кров'ю. Здавалось, температура її тіла завжди була за сорок.

- Що ж, Валєрчику, - підвела вона погляд, - ти завжди добре працював з м'ясом.

- Я добре працюю з будь-якою стравою, - сказав я.

- Хах... - її очі повернулись назад до ножа, - я не про їжу. Я про людей, яких ти годуєш. Ніхто з ними так не працює, як ти.

Іван сперся на стільницю та відклав телефон, який уже давно блистів від його жирних рук.

- Вона у нас гаряча, - він ткнув у Лію пальцем. - Якби у неї були великі сідниці, я б з радістю під них ліг. Єдиний її недолік - теляча худоба.

Лія нічого на це не відповіла, але я знав, що якимось своїм химерним почуттям, вона любила усіх нас. Її сприйняття було зовсім не як у інших людей, це робило її майстром на кухні... і не тільки.

Залишки дня ми провели годуючи потік із десятків клієнтів. Подавали фуа-гра з голубцями, салати із сиром дорблю, печені голови макак, кремові кекси з перцем халапеньо - меню нашого ресторану займало чотириста сторінок. Усі страви з нього я міг приготувати із закритими очима. Я був задоволений роботою, бо приношу радість людям.

Після важкої зміни засинаєш як застрелений у спину. Моє лице звалилось на подушку і одразу засопіло. В такі моменти моя голова завжди була спустошеною. Я ні про що не думав. Але... саме у цю пусту голову вічно приходили дивні сни, від яких я не міг позбавитись вже четвертий рік. Цього разу було так само.

Чорна кімната. Я лежав на столі голий з ножем сантоку в одній руці та петрушкою в іншій. Якимось чином, я кожного разу знав, що потрібно робити. Моє тіло лежало, щоб бути приготованим. І кожного разу по-новому. Моя плоть ставала сотнями страв і сьогодні я знову обрав для себе рецепт.

Знявши з себе шкіру, я почав коптити живіт та груди. Тримався руками над димом та терпів, зціпивши зуби. Дивився, як моє м'ясо висихало та ставало коричневим. Потім між складками пресу запхав лимони та заправив себе майонезом. Вклався назад на стіл. Це ще не все. Присипав спину петрушкою та посолив себе між лопатками.

Біля столу вже кипів великий мідний казан, інкрустований гагатами. Вчипевшись долонями за дерев'яні краї, я кинувся вниз - головою в кип'яток. Варив себе хвилин двадцять, як мені здалось. На стелі цієї чорної кімнати висів великий чорний таймер - дуже корисно для шефа.

Із мене вийшов дуже наваристий жирний бульйон. Запах був п'янкий, пряний, настільки детальний, що я навіть в реальності нічого схожого не відчував. А потім я прокинувся і стало якось сумно. Ця страва просто сон... як і всі попередні. Але чому мені все це снилось? Не знаю, я просто робив те, що повинен.

Ресторан знову на мене чекав, а я був і не проти. Якось я і не думав, у що звичайний четвер може перетворитить. Це виявився роковий день, який змінив усе моє життя.

Двері ввічливо відчинились. Через поріг переступив дивний чоловік у вузьких шкіряних штанах. Його довга клітчата сорочка носила на всю спину напис "SEX". Гість зняв чорні окуляри і озирнувся, наче вишукував щось. Шмигав носом - винюхував.

- Вам допомогти? - підійшов офіціант.

- Так, - голос чоловіка був високим, але скрипучим. - У мене особливе замолення.

- Без проблем. Наш ресторан славиться найбільшим меню не тільки в Києві, а й в усьому світі.

Гість звів брови.

- Ні, я прийшов не їсти. Мені потрібен ваш шеф-кухар, Валерій Степанович. Для особистої розмови.

Офіціант зам'явся на місці.

- Гаразд... я зараз його покличу.

Йшов до гостя я спокійно, не очікуючи нічого дивного. Навіть його специфічний вигляд мене не зачепив. До нас часто приходили екстравагантні люди. Якось прийшов рослий мужик, який називав себе клоном Августо Піночета, носив на грудях тату віника. Порозбивав усі вікна, ото був реальний унікум. Після нього я вже нічому не дивувався. І як виявилось, дарма.

- Доброго дня, - заговорив я. - Ви мене кликали?

- Ага, - спокійно відповів чоловік і заїхав мені кулаком у вухо так сильно, що мене аж жбурнуло на стіл.