Глава 16 Останній спалах весни

Час у старшій школі «Дончхон» пролетів наче один затяжний тенісний сет. Кілька місяців виснажливої підготовки, безсонні ночі над підручниками з економіки, гори пустих коробок від протеїнових батончиків у кімнаті Чонхо та літри полуничного молока на парті Йосанга — і ось іспити залишилися позаду.
​На подвір’ї школи панувала особлива, щемлива атмосфера. Скрізь майоріли букети квітів, випускники робили фотографії, а весняний вітер кружляв у повітрі пелюстки вишневого цвіту. Це був день прощання і водночас нового початку.
​Результати вступу принесли багато радості, але й трішки смутку. Йосанг, Чонхо та Дайон змогли пройти на омріяні спеціальності в один і той самий університет Ульсана, тож їхня трійця залишалася нерозлучною. А от Уйон, на загальний подив, обрав університет у місті Тегу.

​— Ну що, пацани, будете сумувати за своїм головним енерджайзером? — Уйон, як завжди, намагався жартувати, хоча в його очах блищали сльози, коли він міцно обіймав Чонхо та Дайона на прощання.
​
​Поки на подвір'ї тривав гамір, Чеюн тихо підійшла до Чонхо й попросила відійти на кілька хвилин убік, подалі від натовпу. Вона виглядала спокійною, хоча в її погляді більше не було тієї нав'язливості — лише легка грусть.
​— Чонхо, — почала дівчина, тримаючи в руках свій випускний диплом. — Я просто хотіла поговорити перед тим, як ми розійдемося по різних дорогах. Дякую тобі за все, що ти для мене зробив. За допомогу з навчанням, за терпіння... за все. Я знаю, що була занадто прилипливою, вибач за це.
​Чонхо уважно подивився на неї, і його погляд був м'яким.

— Все гаразд, Чеюн. Ти добре впоралася з іспитами.
​— Бажаю тобі щастя, — Чеюн щиро посміхнулася, і в цій посмішці нарешті не було фальші. — І... бережи себе. Та бережи свого «Зайчика».
​— Дякую. Ти теж бережи себе, — відповів Чонхо.
​Дівчина кивнула, розвернулася і легкою ходою пішла до своїх батьків. Чонхо проводив її поглядом, відчуваючи, як закривається ще одна сторінка його минулого.
​
​— Що вона хотіла? — раптом почувся знайомий, трохи ревнивий, але такий рідний голос.
​До Чонхо підійшов Йосанг, тримаючи в руках свій телефон. Його Textured Two Block Cut трохи розтріпав вітер, а на щоках грав легкий рум'янець від хвилювання.
​— Сказала дякую за все і попрощалася, — спокійно відповів Чонхо, роблячи крок ближче до Йосанга. — Більше вона не прийде на наші тренування, не хвилюйся.
​Йосанг задоволено хмикнув, а потім підняв телефон на рівні очей.

— Гей, Лі Чонхо, досить бути похмурим каменем. Давай зробимо селфі на пам'ять! Скоро університет, треба зафіксувати цей момент.
​— Добре, — погодився Чонхо.
​Йосанг притулився плечем до плеча Чонхо, ловлячи ідеальний ракурс у камері, і широко посміхнувся своєю фірмовою «зайчиковою» усмішкою. Екран спалахнув, зберігаючи цей момент назавжди.
​— Ну, покажи, що там вийшло, — Йосанг одразу схилив голову над екраном, розглядаючи знімок.
​На фотографії Йосанг виглядав неймовірно яскравим і щасливим. Але найголовнішим було інше: на знімку Чонхо навіть не дивився в камеру. В об'єктив потрапив момент, коли Чонхо з безмежною, чистою ніжністю та прихованим теплом дивився на самого Йосанга. Його стіни не просто впали — вони розчинилися в цій людині.
​Йосанг відчув, як серце солодко стислося від цього кадру. Він хотів підняти очі й щось сказати Чонхо, як раптом...
​
​Різкий, упевнений і до болю знайомий голос розірвав теплу атмосферу свята, змусивши повітря навколо наче застигнути.
​— Кім Йосанг... Ну привіт. Скучав за мною?
​Чонхо миттєво підняв голову, відчуваючи, як його внутрішній захисний інстинкт кричить про небезпеку. Навпроти них стояв незнайомий хлопець — стильно вдягнений, з нахабною посмішкою на обличчі та холодними, пронизливими очима. Чонхо не розумів, хто це, але кожна клітина його тіла напружилася, готова до бою.
​
​З ослаблих пальців Йосанга телефон вислизнув і впав прямо на асфальт, але хлопець навіть не звернув на це уваги. Вся фарба миттєво зійшла з обличчя «Зайчика». Його сонячна усмішка зникла, очі розширилися від дикого, паралізуючого жаху, а тіло почало дрібно тремтіти.
​Він повністю завмер на місці, наче зустрівся зі своїм найгіршим кошмаром наяву. Тіні з Пусана, від яких його родина так відчайдушно тікала, наздогнали його прямо тут, на випускному в Ульсані.
​Губи Йосанга затремтіли, і він ледь чутно, майже беззвучно промовив лише одне ім'я:
​— Те... Йон...
​Чонхо зробив крок вперед, закриваючи Йосанга своїм широким плечем від чужого погляду, але минуле вже переступило поріг їхнього нового життя.
​Кінець 1 сезону.