Глава 14 Приховані тріщини минулого

​Зміни в Лі Чонхо не міг помітити хіба що сліпий. Його рухи стали м’якшими, погляд уже не нагадував крижану стіну, а телефон, який раніше слугував лише для перевірки розкладу занять у залі, тепер часто світився відкритими діалогами. І Чеюн бачила це чіткіше за всіх. Кожен короткий сміх Чонхо, адресований Йосангу, кожна пляшка полуничного молока, яку Чонхо тепер особисто купував у шкільному автоматі, кололи її гордість.
​Після уроків, коли клас 2-3 майже спорожнів, вона перехопила Чонхо біля виходу.
​— Чонхо, зачекай, — Чеюн перегородила йому шлях, схрестивши руки на грудях. Її голос більше не був солодким, у ньому бриніла образа. — Ти останнім часом став зовсім іншим. Навіть на повідомлення мого батька відповідаєш через раз. Це все через нього? Через цього тенісиста?
​Чонхо зупинився, насупивши брови.
— Чеюн, я вже казав, моє особисте життя тебе не стосується.
​Дівчина зробила крок ближче, заглядаючи йому в очі, і вперше прямо, без натяків запитала:
— Тобі подобається Кім Йосанг?
​Чонхо завмер. Питання вдарило прямо в ціль. Його зазвичай швидка реакція дала збій. Він відкрив був рот, щоб сказати звичне холодне «ні» або «це не твоя справа», але образ усміхненого Йосанга з кремом на губах раптом постав перед очима. Губи Чонхо здригнулися, він не зміг нормально відповісти, лише важко зітхнув і обійшов дівчину, залишивши її саму посеред порожнього класу. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
​
​Того ж вечора в тренажерному залі Уйон крутився біля Чонхо, який запекло вижимав штангу від грудей. На відміну від Чеюн, Уйон діяв тонше, хоча цікавість розпирала його не менше.
​— Братан, хорош уже залізо мучити, — Уйон сів на сусідню лаву. — Я сьогодні бачив Чеюн, вона сама не своя. Запитала мене про те саме, про що я й сам думаю. Тобі реально подобається «Зайчик»?
​Чонхо опустив штангу на стійки, важко дихаючи, і сів, витираючи піт рушником. Він знову промовчав, але Уйон уже навчився читати його знаки.

​— Гаразд, не кажи, і так усе ясно, — зітхнув Уйон, але його обличчя раптом стало серйозним. — Але я тут не просто так розпитую. Сьогодні ми ходили з Дайоном пити бабл-ті. Ну, ти знаєш, ми розговорилися про наших друзів. І Дайон пробовкнувся про дещо дивне.
​Чонхо підняв голову. Будь-яка інформація, що стосувалася Йосанга, миттєво повертала його увагу.
​— Дайон сам не знає всіх подробиць, — тихіше продовжив Уйон, озираючись на інших відвідувачів залу. — Але він згадав, що до переїзду в Ульсан, коли Йосанг ще жив у Пусані, у нього був один дуже близький знайомий. Імені Дайон не назвав, але... там сталася якась темна історія. Щось настільки серйозне, що сім'я Кім поспіхом зібрала речі й переїхала сюди. Причому переїхали вони не одразу, а десь через два-три місяці після тієї події.

​Чонхо затамував подих. У пам'яті виплив перший клас середньої школи, коли сонячний Йосанг раптово з'явився в їхньому класі в Ульсані. Тепер пазл починав складатися, але картина виглядала лякаюче.
​— Що саме сталося? — низьким, напруженим голосом запитав Чонхо.
​— В тому то й справа, що ніхто не знає, — розвів руками Уйон. — Дайон каже, що цю справу навіть подавали в поліцію кілька разів. Але її дуже швидко замяли. Хтось впливовий приклав руку, щоб усе приховати. Йосанг після того випадку довго нікого до себе не підпускав, поки не здружився з Дайоном.
​Чонхо міцно стиснув рушник у руках. Тіні минулого, про які він навіть не здогадувався, виявилися набагато важчими. Хлопець, який колись здавався йому просто безтурботним любителем солодощів, переніс щось, що змусило його родину тікати з рідного міста.
​«Що ж із тобою сталося в Пусані, Йосанг-а?» — подумав Чонхо, і всередині нього спалахнуло гостре, майже болюче бажання захистити цього тенісиста від усього світу. Навіть від його власного минулого.