Глава 13 Солодкий післясмак

​Шкільні коридори гуділи, як розбурханий вулик, але в класі 2-3 увага головних пліткарів була прикута лише до двох парней. Зближення Йосанга та Чонхо стало головною новиною тижня. Вони більше не влаштовували дуелей поглядами — тепер Чонхо міг спокійно сидіти поруч, поки Йосанг щось емоційно пояснював, активно жестикулюючи.
​— Коли це вони взагалі встигли так подружитися? — тихо запитала Чеюн, невдоволено підібгавши губи, поки спостерігала за ними біля дошки.
— Сам в шоці, — відгукнувся Уйон, крутячи в руках ручку. — Наш крижаний принц ніби розтанув від рожевого сиропу.
​Коли пролунав останній дзвінок, Йосанг швидко закинув підручники до рюкзака і повернувся до свого найкращого друга.
​— Дайоне, вибач, але я сьогодні піду разом з Чонхо, — винувато, але з іскоркою в очах вимовив «Зайчик».
​Дайон на мить завмер, театрально впустивши олівець на парту. Його очі округлилися, і він з удаваним відчаєм, але без жодної злості, вигукнув:
— Що?! Ти кидаєш мене? Мене — твого вірного агента 007, заради цього похмурого атлета?

​У цей момент повз них упевненим кроком пройшов Чонхо, наздоганяючи Йосанга біля дверей. Одразу за ним із класу виплив Уйон. Побачивши самотнього Дайона, він важко зітхнув, підійшов ближче і по-братськи закинув праву руку на його праве плече.
​— Тебе теж кинули, друже? — зі співчуттям у голосі промовив Уйон, дивлячись їм услід. — Ласкаво просимо до клубу «самотніх третіх зайвих». Ходімо хоч бабл-ті вип’ємо.
​
​Опинившись на вулиці, Йосанг уже збирався за звичкою запропонувати зайти до автомата, як раптом Чонхо зупинився і першим повернувся до нього.
​— Ходімо за твоїм молоком, — спокійно, але впевнено запропонував він. — Тільки не до автомата. Тут неподалік є гарне кондитерське кафе.
​Йосанг буквально застиг на місці, ледь не роззявивши рота від шоку.
По-перше, Чонхо сам виявив ініціативу й почав розмову.
По-друге, він чітко пам’ятав, який саме напій Йосанг готовий пити літрами.
​Поки вони йшли до затишного закладу на розі вулиці, Чонхо продовжував дивувати. Він не мовчав, як раніше, а розпитував Йосанга про його брата Инхьока, цікавився майбутніми змаганнями з тенісу і навіть розповів кумедну історію про те, як Уйон одного разу застряг у тренажері для ніг.
​Коли вони сіли за столик біля вікна, Чонхо підвівся:
— Я замовлю. Чекай тут.

​Через кілька хвилин Чонхо повернувся, тримаючи в руках тацю. Перед Йосангом з’явилася велика склянка свіжого полуничного молока з льодом і... неймовірне тістечко, щедро прикрашене збитими вершками та стиглими ягодами полуниці.
​— Ого... — очі Йосанга заблищали від щирого дитячого захоплення. — Ти замовив десерт?
— Ти ж любиш усе полуничне, — просто відповів Чонхо, сідаючи навпроти зі своєю незмінною кавою (цього разу чорною та без цукру). — Маєш же ти якось відновлювати сили після травми.

​Йосанг, не гаючи ні секунди, взяв ложечку і з насолодою занурив її в ніжний крем. Смак був просто божественним. Він їв так захоплено, що абсолютно забув про все на світі, мружачись від задоволення, наче справжній котячий пухнастик.
​Чонхо мовчки спостерігав за ним. На його губах блукала ледь помітна, але неймовірно тепла посмішка. Весь цей холодний образ, який лякав половину школи, розсипався перед цим маленьким солодким хаосом.
​— Що? — запитав Йосанг із набитим ротом, помітивши його погляд. — Я замазався?
​Чонхо не відповів. Замість слів він раптово подався вперед, скорочуючи відстань між їхніми обличчями через стіл. Йосанг від несподіванки перестав жувати й затамував подих.

​Чонхо підніс руку і абсолютно несвідомо, слухаючись якогось внутрішнього імпульсу, м’яко провів великим пальцем по кутику губ Йосанга, змиваючи білий слід від крему. Його дотик був неймовірно ніжним і теплим.
​Час навколо них ніби зупинився. Чужі голоси в кафе, брязкіт посуду — все зникло. Йосанг відчував, як його серце готове вистрибнути з грудей, а щоки миттєво спалахнули яскравим рум’янцем, яскравішим за будь-яку полуницю.
​Чонхо повільно опустив руку, опустивши погляд на свій палець із залишками крему, і лише в цей момент, здається, усвідомив, що щойно зробив. Його вуха знову зрадницьки почервоніли.
​— Ти... справді як дитина, Кім Йосанг, — тихо, майже пошепки промовив Чонхо, відводячи погляд у вікно, але так і не прибираючи теплої посмішки з обличчя.
​Йосанг судорожно ковтнув молоко, відчуваючи, що цей день він не забуде ніколи. Фортеця не просто впала — вона впустила його в саме серце.
​Чи готовий Йосанг зробити свій крок у відповідь у наступному розділі, наприклад, запросити Чонхо до себе додому в гості, де на них чекатиме молодший брат та допитливі батьки?