Глава 12 За зачиненими дверима фортеці

​Вечірній Ульсан повільно вкривався сутінками. Замість шумного шкільного двору чи відкритого корту, хлопці забрели на невелику набережну, де зазвичай було тихо. В руках у Йосанга знову було полуничне молоко, а Чонхо тримав звичайну воду. Теплий вітер з моря приємно освіжав обличчя після напруженого дня.
​Йосанг дрібними ковтками пив свій напій, крадькома спостерігаючи за профілем Чонхо. Хлопець виглядав розслабленим, і ця тиша між ними більше не була напруженою — вона стала затишною.
​— Знаєш, — раптово порушив мовчання Чонхо, дивлячись на вогні міста, що відбивалися у воді. — Я не завжди був таким... каменем, як ти кажеш.
​Йосанг ледь не поперхнувся молоком від несподіванки. Він швидко повернув голову, ловлячи кожне слово. Чонхо вперше починав говорити сам.
​
​— Мій батько — професор, і в нашій родині завжди панувала залізна дисципліна, — тихо розповідав Чонхо. — З дитинства від мене вимагали бути ідеальним. У навчанні, у поведінці. Коли я відкрив для себе спорт і зал, це стало моїм єдиним порятунком. Там немає чужих очікувань. Тільки ти, залізо і твоя власна сила. Спорт навчив мене контролювати все — навіть емоції.

​Він зробив ковток води, на мить замислившись.
— А щодо моєї закритості... У середній школі, коли я намагався бути відкритим, люди навколо часто шукали вигоду. Хтось хотів списати через статус мого батька, хтось — просто користувався моєю довірливістю. Шумні люди... вони зазвичай багато обіцяють, але швидко зникають, залишаючи після себе лише хаос. Я просто втомився від порожніх слів. Тому вирішив побудувати стіну. Мені здавалося, що в повній тиші безпечніше. Простіше нікого не підпускати, ніж потім знову розчаровуватися.
​Йосанг слухав, затамувавши подих. Його серце стислося від усвідомлення того, скільки всього цей сильний хлопець тримав у собі. Тепер похмурість Чонхо не здавалася йому грубістю — це був просто захисний щит пораненої дитини.
​
​Чонхо зупинився і повернувся до Йосанга. Його погляд, зазвичай холодний і відсторонений, зараз світився дивною, невідомою раніше м'якістю.
​— Але потім з'явився ти, — Чонхо ледь помітно посміхнувся, дивлячись на рожеву упаковку в руках Йосанга. — З цим своїм полуничним молоком, впертістю і дурними спробами мене розговорити. Ти не шукав вигоди. Ти просто хотів... дізнатися, хто я. Навіть коли я ігнорував тебе, ти не здався.
​Йосанг відчув, як до щік підливає гаряча хвиля. Він опустив очі на свої кросівки, крутячи в пальцях порожню пляшку.
— Я просто... ненавиджу, коли мене ігнорують, — тихо буркнув він, намагаючись сховати збентеження. — Але я радий, що не відступив.
​Чонхо зробив крок ближче. Відстань між ними знову скоротилася, і Йосанг чітко відчув, як усередині все солодко завмерло.

​«Він розповідає це мені...» — раптом осмислив Йосанг. — «Не Уйону, з яким дружить більше року. Не Чеюн, яка знає його сім'ю. Мені».
​У цей момент до Йосанга прийшло чітке, ясне розуміння: він — перший. Перший, кому Лі Чонхо дозволив зазирнути за свої зачинені двері. Перший, для кого крижана фортеця добровільно опустила мости.
​— Дякую, що розповів, — Йосанг підняв голову і щиро, тепло подивився на Чонхо своєю фірмовою «зайчиковою» усмішкою. — Тепер ти не зможеш знову сховатися в свою мушлю. Я вже знаю твій секрет.
​— Я й не збираюся ховатися, — відповів Чонхо, і його рука на мить легко, але впевнено накрила долоню Йосанга. — Ходімо далі. Нам ще треба підготуватися до завтрашнього тренування.
​Вони йшли поруч по вечірній набережній Ульсана, і Йосанг точно знав, що смак цього вечора став його найулюбленішим. Навіть кращим за полуницю.