Глава 11 Те, що я не сказав

Атмосфера в класі 2-3 з самого ранку була напруженою. Кім Йосанг, зазвичай сонячний і привітний, сьогодні нагадував маленьку грозову хмарку. Він мовчки сидів за партою, не діставав своє улюблене молоко і лише похмуро дивився у вікно.
Дайон, який знав друга як свої п’ять пальців, обережно підсів поруч:
— Йосанг-а, що трапилося? Ти наче лимон з’їв замість полуниці.
— Не хочу про це говорити, — відрізав Йосанг, навіть не повернувши голови.
З іншого кінця класу Уйон штовхнув Чонхо ліктем:
— Ей, подивись на свого «зайчика». Він сьогодні кусається. Ви вчора посварилися на корті?
Чонхо нічого не відповів, але його погляд був прикутий до потилиці Йосанга. Він відчував, що «холодний фронт» сьогодні змінив напрямок.
Гра в хованки
Цілий день Йосанг майстерно ігнорував Чонхо. Коли той намагався підійти на перерві — Йосанг раптово «згадував», що йому треба в бібліотеку. Коли вони перетиналися в їдальні — Йосанг розвертався на 180 градусів.
Для Чонхо, який сам довгий час був майстром ігнорування, це стало справжнім випробуванням. Тепер він розумів, як почувався Йосанг усі ті дні.
Після останнього уроку, коли Йосанг уже майже вискочив зі школи, Чонхо все-таки перехопив його біля тих самих воріт, де колись відхилив його подарунок. Він схопив Йосанга за лікоть, змушуючи зупинитися.
— Що не так? — прямо запитав Чонхо, дивлячись у надуті очі «зайчика». — Чому ти мене уникаєш? Я щось вчора не так зробив?
Йосанг спробував вирвати руку, але Чонхо тримав міцно.
— Іди пий свою каву! — вигукнув Йосанг, і в його голосі почулася образа. — У тебе навіть є з ким її пити. Навіщо тобі моє молоко чи мої тренування, якщо у тебе є така «турботлива» Чеюн?
Настала тиша. А потім... Чонхо тихо засміявся. Це був не глузливий сміх, а легкий і щирий, якого Йосанг ще ніколи не чув.
— То ти ревнуєш, — констатував Чонхо, і в його очах з’явилися іскорки тепла.
— Я? Ревную? Ще чого! — Йосанг почервонів до кінчиків вух.
Правда під весняним небом
Чонхо відпустив його руку, але підійшов на крок ближче.
— Послухай, — почав він уже серйозно. — Чеюн для мене — просто знайома. Її батько і мій батько працюють разом, вони колеги-професори. Минулого року в неї були великі проблеми з економікою, вона ледь не вилетіла з курсу. Мій батько попросив мене допомогти їй з підготовкою до іспитів.
Йосанг припинив вириватися і прислухався.
— Вона така «прилипчива», бо звикла, що я її виручаю. Вона думає, що ми друзі, але для мене це був просто обов’язок перед сім’єю. Я не пив з нею каву вчора. Я сказав їй, що зайнятий і щоб вона більше не приходила на мої тренування.
Йосанг кліпнув очима, його войовничий запал почав зникати.
— Але ти їй посміхався...
— Я посміхався, бо згадав твій вираз обличчя, коли ти намагався навчити мене правильно тримати ракетку, — тихо зізнався Чонхо. — А вона, мабуть, подумала, що це їй.
Чонхо дістав із кишені той самий батончик, що Йосанг дав йому вчора.
— Я не люблю каву, Йосанг-а. Мені більше до смаку те, що приносиш ти. Навіть якщо це занадто солодко.
Йосанг нарешті розслабився. Його надуті щоки повернулися до нормального стану, а на обличчі з’явилася сором’язлива усмішка.
— Ну... гаразд. Але якщо вона ще раз полізе до тебе з хустинкою — я запущу в неї тенісним м’ячем.
— Домовилися, — усміхнувся Чонхо. — То що, підемо за твоїм молоком? Я пригощаю.
Він вперше сам простягнув руку Йосангу, і цього разу «зайчик» з радістю прийняв цей жест. Попереду був вечірній Ульсан, і запах полуниці знову став солодким.