Глава 10 Третій зайвий на корті

Сонце вже почало повільно схилятися до горизонту, фарбуючи тенісний корт у теплі персикові тони. Йосанг стояв біля сітки, перевіряючи натяжку струн на ракетці. Його серце билося частіше, ніж зазвичай перед тренуванням. Сьогодні все мало бути інакше. Після вчорашньої розмови між ними з’явилася тонка, ледь помітна нитка порозуміння.
Коли Чонхо з’явився на корті, Йосанг мимоволі усміхнувся. Чонхо виглядав зосередженим, але його погляд, зустрівшись із поглядом Йосанга, став на мить м’якшим.
— Готовий програвати? — жартома запитав Йосанг, підкидаючи м'яч.
— Мріяти не шкідливо, — спокійно відповів Чонхо, займаючи позицію.
Тренування почалося інтенсивно. Чонхо робив успіхи: його рухи стали чіткішими, а реакція — швидшою. Під час короткої паузи, коли вони опинилися зовсім поруч біля сітки, Йосанг простягнув руку, щоб поправити комір спортивної кофти Чонхо, який закрутився. Його пальці на секунду затрималися біля шиї Чонхо. Той затамував подих, і в цей момент здалося, що він ось-ось щось скаже…
— Чонхо-я! — дзвінкий голос розірвав тишу корту.
На трибунах з’явилася Чеюн. Вона була в короткій спідниці, з ідеальною укладкою і широкою посмішкою. В руках вона тримала пляшку дорогої води.
— Я дізналася, що ти тепер тут тренуєшся, і вирішила підтримати! — вона підбігла прямо до Чонхо, ігноруючи Йосанга. — Ти, мабуть, дуже втомився. Ось, попий.
Вона простягнула воду, майже притискаючись до плеча Чонхо. Хлопець взяв пляшку, коротко кивнувши. Оскільки він був виснажений бігом, його губи злегка здригнулися у вдячності — але Йосангу збоку здалося, що це була справжня, ніжна посмішка, адресована саме їй.
Йосанг відчув, як усередині все спалахнуло. Його «Зайчикова» ввічливість миттєво випарувалася. Він закотив очі так сильно, що, здавалося, побачив власні думки.
Коли Чеюн дістала хустинку і потягнулася витерти піт з чола Чонхо, Йосанг не витримав. Він різко кинув ракетку в сумку, звук удару відлунив від стін.
— Ой, Чонхо, ти такий сильний, цей теніс тобі так личить! — продовжувала щебетати Чеюн, поки Йосанг стояв поруч, надувши щоки від гніву. Це виглядало неймовірно мило, але сам Йосанг почувався так, ніби він щойно випив кисле молоко замість полуничного.
— Тренування на сьогодні закінчене! — гукнув він, перекриваючи голос дівчини. — Я додому.
— Але ми ще не закінчили подачі… — почав був Чонхо, відстороняючи руку Чеюн.
— Я сказав — закінчене, — відрізав Йосанг, підхоплюючи рюкзак. — У мене раптом «заболіла» нога. І голова. І взагалі, тут стало занадто багато... глядачів.
Він розвернувся і швидким кроком (наскільки дозволяла нога) попрямував до виходу. Він не бачив, як Чонхо роздратовано поставив воду на лавку і подивився йому в слід із явним розчаруванням.
Чонхо хотів наздогнати його, але Чеюн знову вхопила його за лікоть:
— Чонхо, куди ти? Давай я тебе пригощу кавою!
Йосанг, уже виходячи за межі корту, пробурмотів собі під ніс:
— Кава... нехай п'є свою каву. А я піду додому і вип’ю цілий літр полуничного молока. Один!
Ревнощі — це почуття, якого Йосанг раніше не знав, але зараз воно палило його сильніше за сонце Ульсана.