Глава 9 Правда без слів

Шкільні коридори поступово порожніли після останнього дзвоника. Дайон хотів почекати друга, але Йосанг лише мовчки кивнув йому: «Йди, я наздожену». Він стояв біля шафок, впершись плечем у металеві дверцята, і чекав.
Коли Чонхо нарешті вийшов із класу, він виглядав як зазвичай: рюкзак на одному плечі, погляд спрямований у підлогу. Побачивши Йосанга, він на мить уповільнив крок, але одразу відновив свою незворушну маску.
— Ти нічого не хочеш мені сказати? — голос Йосанга пролунав тихо, але в ньому відчувалася неабияка впевненість.
Чонхо зупинився навпроти, але не піднімав очей.
— Ні, — коротко відрізав він. Його голос був холодним, як зазвичай, проте пальці, що стискали лямку рюкзака, ледь помітно напружилися.
Йосанг зробив крок вперед, скорочуючи дистанцію. Тепер він був так близько, що відчував той самий аромат хвої та свіжості.
— Ти впевнений? — Йосанг хитрувато примружився. — Знаєш, хоч я тебе не бачив тоді, бо міцно спав, і ти не назвав своє ім’я моїй мамі... я не такий простак, як здаюся. У нас сучасний будинок, Чонхо. І на вході стоять камери відеоспостереження.
Чонхо нарешті підняв погляд. У його темних очах на мить промайнуло справжнє здивування, змішане з розгубленістю.
— Я подивився запис, — продовжував Йосанг, наступаючи. — І мої здогадки були вірними. Високий хлопець у чорній толстовці з пакунком полуничного молока... Хто б це міг бути, га?
Чонхо мовчав. Його «фортеця» почала давати серйозну тріщину. Він не очікував, що його викриють так швидко і так технічно.
— Навіщо ти це зробив? — Йосанг пом’якшав, його голос став теплішим. — Ти ігнорував мене в школі, відштовхував моє молоко біля входу, а потім сам приніс мені цілий запас додому. Чому, Чонхо? Ми вже зустрічалися раніше?
Це питання зависло в повітрі. Чонхо відвів погляд убік, на порожнє вікно коридору. Він міг би збрехати. Міг би сказати, що це просто ввічливість між однокласниками. Але присутність Йосанга, його щирість і цей ледь відчутний запах полуниці від нього робили брехню неможливою.
— Ти занадто багато галасуєш, — нарешті вимовив Чонхо, намагаючись повернути собі суворий тон. — Якби ти не одужав швидше, Дайон би весь тиждень скиглив мені у вуха.
— Тільки через Дайона? — Йосанг посміхнувся, і ця посмішка була переможною. — А я думаю, що ти просто сумував за моїми «докучаннями».
Йосанг дістав із сумки один батончик — той самий, з наклейкою-полуничкою, який він так і не встиг покласти Чонхо раніше.
— Тримай. Це за молоко. Тепер ми квити.
Чонхо повільно простягнув руку і взяв батончик. Їхні пальці знову зустрілися, але цього разу ніхто не поспішав розривати контакт.
— Завтра о четвертій на корті, — тихо сказав Чонхо, ховаючи батончик у кишеню. — Перевіримо, чи не відбило тобі голову остаточно.
Він розвернувся і пішов до виходу, але Йосанг помітив, як кінчики вух Чонхо злегка почервоніли.