Глава 8 Повернення «Зайчика»

Ранок у школі «Дончхон» розпочався з незвичної тиші. Йосанг прийшов раніше, ніж зазвичай. Кожен крок ще відгукувався легким дискомфортом у 
щиколотці але він терпів - бажання повернутися до звичного життя було сильнішим. Пластир з лоба він зняв ще вдома, залишивши лише ледь помітну рожеву плямку,яка зовсім не псувала його обличчя.
Він відчинив двері класу. Повітря пахло крейдою та ранковою свіжістю. Дайон уже сидів на своєму місці, гортаючи підручник.
- Привіт, друже! - голос Йосанга пролунав дзвінко, розбиваючи ранкову сонність кабінету.
Дайон різко розвернувся, і його очі округлилися від подиву.
- О! Ти нарешті прийшов! - він підскочив до друга, оглядаючи його з ніг до голови. - Як нога? А голова? З неї нічого не повилітало? Формули з математики на місці?
Йосанг засміявся, проходячи до своєї парти. Його хода була трохи обережною, але впевненою.
- Все на місці, Дайоне. Математика постраждала найменше, а от нудьга ледь мене не вбила, - він усміхнувся, викладаючи речі на стіл. - Нога вже майже не болить, якщо не стрибати на корті. Тато сказав, ще кілька днів без тенісу, і я буду як новенький.
Погляди з останньої парти
Йосанг не помітив, що в іншому кінці класу за цією сценою пильно спостерігали троє людей.
Уйон підпер підборіддя рукою, хитро мружачись.
- Дивись-но, наш «герой» повернувся. Живий і майже здоровий.
Поруч із ним сиділа Чеюн. Вона крутила в пальцях пасмо волосся, а її погляд був прикутий не до Йосанга, а до профілю Чонхо. Вона бачила, як напружено випрямилася спина хлопця, коли Йосанг зайшов до кімнати. Її це дратувало - вона відчувала, що між цими двома існує якась невидима лінія, куди їй немає доступу.
Лі Чонхо мовчав. Він вдавав, що зосереджений на своєму телефоні, але насправді екран був темним. Він чув кожне слово Йосанга. Його серце, яке зазвичай працювало як чіткий механізм у залі, зараз збилося з ритму.
«Він прийшов. І він посміхається», - подумав Чонхо.
Йосанг раптом обернувся. Його погляд проковзнув по класу і зупинився на останній парті. На мить їхні очі з Чонхо зустрілися. Йосанг не відвів погляду. Навпаки - він повільно дістав зі своєї сумки порожню пляшку з-під того самого полуничного молока, яке йому принесли додому, і легенько постукав по ній пальцями, дивлячись прямо на Чонхо.
Це був виклик. І німа подяка одночасно.
Розмова, яку неможливо уникнути
- Слухай, - Дайон нахилився ближче до Йосанга, помітивши цей «дуель поглядів». - Ти ж знаєш, хто тобі це приніс, так?
- Здогадуюсь, - прошепотів Йосанг, не припиняючи посміхатися. - Але я хочу почути це від нього самого.
У цей момент у клас зайшов учитель, і всім довелося розійтися по місцях. Але атмосфера в 2-3 змінилася. Холод Чонхо зіткнувся з теплом Йосанга, і повітря навколо них, здавалося, почало стало важчим.
Чонхо дістав зошит і написав на полі: «Він бачив мене?». А потім швидко закреслив це так густо, щоб ніхто не зміг прочитати.