Глава 7 Тиша у світлій кімнаті

Будинок сім'ї Кім зустрів Чонхо спокоєм і ароматом свіжої випічки. Навіть через зачинені двері відчувався запах полуничного джему та ванілі — робота професійного кондитера. Чонхо на мить завагався, поправляючи рюкзак, де важко стукали одна об одну пляшки з молоком, але все ж натиснув на дзвінок.
Двері відчинила жінка з добрими очима та теплою посмішкою. Це була Чхве Даін. Вона взяла відгул, щоб доглянути за сином, поки чоловік був на тренуванні, а молодший Инхьок — на уроках.
— Доброго дня. Ви до Йосанга? — привітно запитала вона, оглядаючи високого незнайомого хлопця.
— Так... Я з його класу. Приніс дещо, — Чонхо ледь помітно вклонився, відчуваючи нетипову для себе ніяковість.
— О, це так мило з твого боку! — мама Йосанга ширше відчинила двері. — Він якраз заснув після ліків. Проходь, не соромся. Його кімната на другому поверсі, по коридору з лівої сторони.
Чонхо мовчки кивнув і пройшов углиб будинку. Тут усе було так, як він і уявляв: світло, затишно, по-домашньому. Кожен крок по сходах відлунював у його серці пришвидшеним ритмом.
У кімнаті «Зайчика»
Двері відчинилися з ледь помітним скрипом. Кімната Йосанга була заповнена м'яким денним світлом, що пробивалося крізь напівпрозорі штори. На полицях стояли тенісні кубки, а на столі — купа канцелярії в пастельних тонах.
Сам господар лежав на ліжку, вкритий пухнастою ковдрою. Нога Йосанга була забинтована і покоїлася на високій подушці, а на лобі виднівся невеликий пластир. Уві сні він виглядав зовсім беззахисним. Його дихання було рівним, а обличчя — спокійним, без тієї образи, яку він демонстрував у школі.
Чонхо підійшов ближче, затамувавши подих. Він поставив пакунок із полуничним молоком на тумбочку біля ліжка.
Дивлячись на сплячого хлопця, Чонхо відчув, як його звична холодність дала тріщину. Його рука сама собою потягнулася вперед. Кінчики пальців торкнулися м'якого волосся Йосанга, обережно відкидаючи пасмо, що закривало очі. Волосся було шовковистим і пахло чимось солодким.
Чонхо затримав руку на мить довше, ніж планував. Йому хотілося просто постояти тут, у цій тиші, де немає уроків, Уйона чи сторонніх очей.
«Вибач, що змусив тебе чекати так довго», — промайнуло в думках.
Він не хотів будити Йосанга. До того ж, він поки не був готовий пояснювати, чому раптом прийшов. Чонхо дістав із рюкзака блокнот, вирвав аркуш і швидко написав лише кілька слів своїм рівним, чітким почерком:
«Поправляйся швидше.»
Без імені. Без підпису.
Він поклав записку зверху на піраміду з пляшок полуничного молока. Поглянувши на Йосанга востаннє, Чонхо розвернувся і так само тихо, як і прийшов, покинув кімнату.
Коли він спустився вниз, мама Йосанга якраз виходила з кухні.
— Вже йдеш? Навіть чаю не поп’єш? — здивувалася вона.
— Дякую, мені час на тренування, — ввічливо відповів Чонхо.
— Як тебе звати, синку? Я скажу Йосангу, хто приходив.
— Не варто. Він сам зрозуміє, — кинув хлопець, виходячи за двері.
Через годину Йосанг розплющив очі. Голова трохи гуділа, а нога нила, але перше, що він побачив, було не білу стелю, а яскраво-рожевий колір на своїй тумбочці.
Він повільно сів, тримаючись за голову, і втупився в шість пляшок свого улюбленого молока. Поруч лежав клаптик паперу.
Йосанг взяв записку. Серце пропустило удар. Він не знав цього почерку, але чомусь усередині все стислося від дивного передчуття.
— Поправляйся?.. — вголос прочитав він.
Він підніс записку ближче до обличчя. Чомусь від цього паперу йому ввижався ледь помітний аромат того самого парфуму, який він відчув, коли зіткнувся з Чонхо в коридорі школи — запах свіжості та хвої.
— Мамо! — гукнув він. — Хто до мене приходив?
Але відповідь мами лише додала загадок:
— Якийсь твій однокласник. Дуже високий і серйозний. Не захотів називати ім'я, сказав, що ти сам зрозумієш.
Йосанг притиснув записку до грудей, дивлячись на полуничне молоко.
— Лі Чонхо... невже це ти? — прошепотів він, і на його обличчі вперше за день з’явилася слабка, але справжня посмішка.