Глава 3 На чистій лінії корту

Післяобіднє сонце заливало шкільний тенісний корт золотим світлом. Йосанг, одягнений у білу спортивну форму, яка робила його ще яскравішим, вправно відбивав м'ячі. Кожен його удар був чітким і вивіреним — роки тренувань під наглядом батька давалися взнаки.
— Йосанг! Досить на сьогодні розминки, допоможи новачку, — гукнув Кім Хічоль, батько Йосанга, виходячи з тренерської кімнати.
Йосанг витер піт з чола рушником і обернувся:
— Якому ще новач...
Він замовк на півслові. Біля сітки, тримаючи в руках орендовану ракетку, стояв Лі Чонхо. У чорній майці, що підкреслювала м’язисті плечі, він виглядав тут так само чужорідно, як шматок вугілля на цукровій ваті. Його погляд вивчав корт з тією ж холодною відстороненістю.
— Чонхо? — Йосанг підійшов ближче, не вірячи своїм очам. — Ти... граєш у теніс?
Чонхо нарешті подивився на нього. Цього разу він не відвернувся.
— Мені потрібно підтягнути витривалість і кардіо. Сказали, що тут інтенсивні навантаження, — коротко відповів він.
— О, ти прийшов за адресою! — Йосанг хитро примружився. Його вчорашня образа нікуди не зникла, і зараз доля сама дала йому шанс на реванш. — Тато, я сам з ним попрацюю. Покажу «основи».
Тренер Кім задоволено кивнув і пішов до іншої групи. Хлопці залишилися наодинці.

— Слухай, Чонхо-я, — почав Йосанг, крутячи ракетку в руках. Його голос звучав так, ніби він тут головний . — Теніс — це не просто залізо тягати. Тут треба швидкість. Ти готовий побігати?
Чонхо лише мовчки став у позицію. Його обличчя не виражало нічого, крім зосередженості.
Йосанг почав подавати. Спочатку м’яко, але з кожним разом він додавав темпу, ганяючи Чонхо з одного кута корту в інший. Чонхо був сильним, але йому не вистачало гнучкості тенісиста. Вже через п’ятнадцять хвилин його дихання стало важким, а футболка прилипла до тіла.
— Що, кардіо виявилося складнішим, ніж ти думав? — усміхнувся Йосанг, зупиняючи м’яч ногою.
Чонхо сперся на коліна, намагаючись відновити подих. Він підняв погляд на Йосанга. Вперше в цьому погляді не було ігнорування — лише чиста, спортивна впертість.
— Ще... раз, — витиснув він.
Йосанг на мить завмер. Він чекав, що Чонхо кине ракетку і піде, але той стояв до останнього. Це викликало мимовільну повагу.

Коли тренування закінчилося, Чонхо ледь тримався на ногах. Він сів на лавку, важко дихаючи. Раптом перед його очима з’явилася прохолодна пляшка. Не полуничне молоко, а спортивний ізотонік.
Йосанг сів поруч, сам попиваючи своє улюблене молоко.
— На, це краще допоможе відновити солі, — сказав він уже без іронії. — Ти непогано тримався для першого разу. Але техніка... жахлива.
Чонхо взяв пляшку. Його пальці на секунду торкнулися пальців Йосанга. Холодний пластик і тепла шкіра.
— Дякую, — тихо сказав Чонхо.
Це було перше слово, яке він сказав особисто Йосангу, не відвертаючись.
— Завтра о четвертій, — додав Йосанг, підводячись. — І не запізнюйся. Якщо хочеш кардіо — я влаштую тобі справжнє пекло на корті.
Чонхо подивився на спину Йосанга, що віддалявся. Хлопець, якого він вважав просто докучливим любителем солодощів, виявився набагато серйознішим.
А Йосанг, йдучи до роздягальні, відчував дивну легкість. Здається, він знайшов спосіб «пробити» цю стіну. Через піт, задишку і тенісний м’яч.
«Ну що, Лі Чонхо... побачимо, хто з нас здасться першим», — промайнуло в голові у «Зайчика».