Глава 2 Стіна, яку не пробити

Ранок  почався з яскравого сонця, але настрій  Йосанга був бойовим. Він стояв біля автомата, міцно стискаючи в руках дві упаковки полуничного молока. Одна — для себе, інша — для «крижаного короля».
Дайон поруч спокійно потягував своє бананове молоко, з цікавістю спостерігаючи за другом.
— Ти справді збираєшся це зробити? — запитав Дайон, кивнувши на зайву пляшку.
— Він просто ще не знає, що зі мною не ввічливо бути грубим, — вперто відповів Йосанг, не зводячи очей з головних воріт школи.
І ось він з'явився. Лі Чонхо йшов упевненим кроком, закинувши рюкзак на ліве плече. Його погляд був спрямований кудись уперед, а на обличчі застигла та сама маска байдужості.
Йосанг зірвався з місця.
— Гей, Чонхо! — він перегородив йому шлях, простягаючи рожеву упаковку. — Це тобі. В якості знаку примирення за вчорашнє.
Чонхо навіть не зупинився. Лише на мить його рука піднялася, щоб коротким, холодним жестом відсунути напої вбік. Він пройшов повз, так і не вимовивши жодного слова, ніби перед ним була не людина, а прикра примара.
Біля самого входу до Чонхо підскочив хлопець з енергійною усмішкою. Це був Уйон.
— Братан, чого так довго? — Уйон по-хазяйськи закинув руку на плече Чонхо. — Я вже задовбався тебе чекати!
Чонхо ледь помітно кивнув другу, не скидаючи його руку. Це була чи не перша ознака того, що він взагалі вміє контактувати з людьми.
Йосанг застиг на місці. В його пальцях хруснула порожня упаковка від власного напою, який він допив на автоматі від нервів.
— Тримайся, друже, — тихо сказав Дайон, підійшовши ззаду і кладучи руку на плече Йосанга. — Здається, цей горішок міцніший, ніж ми думали.

У класі 2-3

Під час перерви біля парти Чонхо зібралася компанія. До нього та Уйона приєдналася Чеюн — симпатична дівчина з паралельного класу 2-1. Вона щось жваво розповідала, активно жестикулюючи. Чонхо не брав активної участі в розмові, лише зрідка коротко відповідав, але він слухав. Він не ігнорував їх так, як Йосанга.
Йосанг спостерігав за цією сценою зі свого місця. Кожен сміх Уйона чи посмішка Чеюн кололи його в саме серце.
— Бісить… — процідив він крізь зуби, відчуваючи, як всередині закипає образа.
Він різко розвернувся до задньої парти, де сидів Дайон.
— Слухай, — почав Йосанг, примруживши очі. — Ти ж знайомий з цим Уйоном?
— Так, — кивнув Дайон. — Ми іноді перетиналися на спільних заходах. А що?
Йосанг сперся підборіддям на руки, дивлячись на те, як Чеюн знову щось питає у Чонхо, а той ледь помітно веде плечем.
— Мені потрібно знати про них усе. Чому вони дружать? Що Чонхо любить, крім того, щоб бути каменюкою? І головне — чому він дозволяє їм бути поруч, а мене в упор не бачить?
Дайон зітхнув, розуміючи, що «Зайчик» перейшов у режим полювання.
— Кажуть, вони з Уйоном дружать з першого року старшої школи. А Чеюн… вона просто завжди в їхній компанії. Ходять чутки, що вона йому симпатизує, але Чонхо — це Чонхо. Він як фортеця.
— Фортеця, кажеш? — Йосанг дістав з рюкзака запасну упаковку полуничного мармеладу. — Будь-яка фортеця має слабке місце. Якщо він не хоче по-доброму, будемо діяти стратегічно.
Він знову поглянув у бік Чонхо. В цей момент Чонхо на секунду підняв очі й їхні погляди зустрілися. Холодний графіт проти палкої карої рішучості. Чонхо першим відвів погляд, але Йосанг встиг помітити тінь здивування в його очах.
«Ти мене помітиш, Лі Чонхо. Навіть якщо мені доведеться завалити тебе полуницею до самої стелі», — пообіцяв собі Йосанг.

Увечері на Йосанга чекало тренування з тенісу, де головним тренером був його батько. Можливо, саме там він зможе виплеснути всю свою лють на м’ячі, уявляючи на їхньому місці одну дуже вперту голову.