Глава 1 Те, що повернулося

Минув місяць з того зловісного дня на випускному, коли весняна казка розбилася об асфальт разом із телефоном Йосанга. На зміну шкільній формі прийшов вільний студентський одяг, а замість знайомих коридорів «Дончхон» хлопців зустріли величезні, шумні корпуси університету Ульсана.

Але омріяне нове життя з першого ж дня перетворилося на приховане пекло.

Те Йон вступив саме сюди. Він ходив тими ж терасами, сидів у тих самих потокових аудиторіях і наче навмисно з'являвся в полі зору Йосанга, тримаючи його в постійному, паралізуючому страху. Це було найгірше: привид із Пусана тепер став реальністю, яка вчилася з ними в одному університеті.

Чонхо чув, як усередині нього все закипає щоразу, коли він бачив Те Йона. Його кулаки стискалися самі собою, а спортивна виправка ставала бойовою. Він хотів захистити Йосанга. Хотів сховати свого «Зайчика» від цих холодних, нахабних очей, закрити собою, як тоді на випускному.

Але була одна перешкода, яка зв'язувала Чонхо руки, — його власний статус.

Хто він для Йосанга? Друг? Однокласник, який купує йому полуничне молоко? Вони жодного разу не говорили про те, що сталося між ними в кафе, коли Чонхо витирав крем з його губ. Перебуваючи в цьому невизначеному стані «більше ніж друзі, але менше ніж закохані», Чонхо не міг просто підійти до Те Йона й розібратися по-чоловічому, адже Йосанг досі мовчав про свою пусанську таємницю. Чонхо боявся зробити гірше, боявся натиснути, тому міг лише здалеку пильно стежити за кожним кроком ворога.

Через різні факультети хлопці тепер бачилися рідше, лише на великих перервах. На гуманітарному факультеті, де вчилися Йосанг і Дайон, життя вирувало. І дуже швидко в їхній маленькій компанії з'явилося поповнення.

— О, Чонхо! Привіт! — Йосанг помахав рукою, коли вони зустрілися в університетському сквері під час обіду.

Поруч із Йосангом та Дайоном сидів високий, усміхнений хлопець у стильному кардигані, який жваво щось розповідав.

— Чонхо, знайомся, це Мінкі! — радісно представив Дайон нового друга з їхнього факультету. — Він вчиться з нами на одному потоці. Справжній рятівник, у нього ідеальні конспекти з філософії!

Мінкі добродушно посміхнувся і простягнув Чонхо руку.

— Привіт. Радий знайомству. Йосанг про тебе багато розповідав.

Чонхо стримано потиснув руку, помітивши, що поруч із Мінкі Йосанг виглядав трохи розслабленішим. Новий друг наче відволікав його від важких думок про Те Йона, і за це Чонхо був йому вдячний, хоча легкий укол ревнощів усе ж шпигнув у серце.

У самого Чонхо на економічному факультеті справи йшли інакше. Оскільки Чонхо залишався все таким же мовчазним і суворим, іншим студентам було неймовірно важко підступитися до нього. Його вважали гордим і недосяжним «сином професора».

Проте навіть крізь його крижану броню змогли пробитися двоє хлопців — Сан і Хонджун. Вони виявилися настільки впертими та харизматичними, що просто проігнорували холодний погляд Чонхо. Сан, який теж обожнював спорт, почав тягати Чонхо в університетський тренажерний зал, а староста курсу Хонджун постійно залучав його до командних проєктів.

З горем пополам, через кілька тижнів суворих відмовок, Чонхо здався. Тепер у нього теж з'явилися друзі, які стояли за його спиною в радіусі економічного корпусу.

Коли обідня перерва добігала кінця, Мінкі відійшов разом із Дайоном купити кави, залишивши Йосанга й Чонхо на кілька хвилин наодинці.

Йосанг крутив у руках невідкриту пляшку полуничного молока. Його пальці злегка тремтіли.

— Ти сьогодні знову погано спав? — тихо запитав Чонхо, сідаючи ближче. Його голос звузився до ніжного шепоту, призначеного тільки для одного вуха.

Йосанг підняв на нього втомлені карі очі, в яких на мить промайнув той самий пусанський жах.

— Він... він сьогодні знову дивився на мене в їдальні, Чонхо, — прошепотів «Зайчик», стискаючи пластик пляшки. — Те Йон. Він сказав, що це тільки початок.

Чонхо відчув, як шалена лють підступає до горла. Його рука несвідомо смикнулася вперед і міцно стиснула холодні пальці Йосанга під столом, ховаючи їх від усього світу.

— Я поруч, Йосанг-а. Чуєш? Що б не сталося, я тут.

Йосанг кивнув, відчуваючи, як тепло долоні Чонхо трохи тамує його страх.

Але обидва вони розуміли: цей місяць затишшя закінчився.

Те Йон готував свій хід, і цього разу університетськими стінами все могло не обмежитися.