Епілог. Там, де починається щастя

Епілог. Там, де починається щастя

Минуло кілька років.

Старий будинок на околиці Львова тепер було важко впізнати.

Колись він здавався Марії просто великим і тихим.

Тепер у ньому майже ніколи не було тиші.

Зранку там лунав дитячий сміх.

У коридорах тупотіли маленькі ніжки.

На сходах можна було знайти іграшку, книжку або чиїсь черевички.

А в саду постійно хтось бігав.

Це був їхній дім.

Дім Марії та Андрія.

Дім, про який вони колись лише мріяли.

— Мамо!

Марія саме вийшла на ґанок, коли до неї підбіг старший син.

Він уже був достатньо дорослим, щоб самостійно бігати садом, але ще достатньо маленьким, щоб щодня вигадувати нові пригоди.

— Що сталося?

— Вона знову забрала мою іграшку!

За ним бігла його молодша сестра.

Дівчинка міцно тримала дерев'яну конячку.

— Вона моя!

— Ні, моя!

Марія присіла перед ними.

— Ану, зупинилися.

Двоє дітей одразу замовкли.

— Що сталося?

Син показав на сестру.

— Вона взяла мою конячку.

Дівчинка обурено відповіла:

— Але я теж хочу!

Марія подивилася на них.

Потім усміхнулася.

— А де ваш тато?

Обидва одночасно показали в бік саду.

— Там.

Марія важко зітхнула.

— Звичайно.

---

Андрій сидів під великою яблунею.

На його колінах лежала найменша дитина.

Їхня третя.

Маленька дівчинка ще майже не говорила, але вже вміла вимагати уваги.

Вона тримала батька за палець і дивилася на нього величезними очима.

— Ну що, маленька?

Андрій усміхнувся.

— Ти теж хочеш яблуко?

Дівчинка щось пробурмотіла.

— Я так і думав.

Він поцілував її в чоло.

— Тільки трохи.

Саме в цей момент до нього підбіг старший син.

— Тату!

— Що?

— Вона забрала мою конячку!

За ним прибігла середня донька.

— Бо я теж хочу!

Андрій подивився на дітей.

Потім на малечу у себе на руках.

— І що я маю з вами робити?

Марія підійшла до нього.

— Допомогти мені.

— Я?

— Ти батько.

— А ти?

— Мати.

— І хто тут головний?

Марія посміхнулася.

— Я.

Андрій засміявся.

— Я так і знав.

---

Через кілька хвилин суперечка була вирішена.

Старший син віддав конячку сестрі на кілька хвилин.

Вона пообіцяла потім повернути.

Марія похвалила їх обох.

Андрій дивився на дітей і не міг стримати усмішки.

— Що? — запитала Марія.

— Нічого.

— Ти дивишся на них так, ніби бачиш уперше.

— Просто думаю.

— Про що?

Андрій підвівся.

Маленьку доньку він тримав на руках.

— Пам'ятаєш, скільки дітей ти хотіла?

Марія одразу зрозуміла.

— Трьох.

— А я?

— Двох.

— Саме так.

Він подивився на старшого сина.

Потім на середню доньку.

Потім на найменшу.

— І хто переміг?

Марія гордо підняла голову.

— Я.

Андрій засміявся.

— Без шансів.

— Ти сам погодився.

— Я думав, що ми зупинимося на двох.

— А потім?

— Потім ти сказала: «У нас залишилося місце для третьої».

Марія усміхнулася.

— І я мала рацію.

Андрій подивився на маленьку доньку.

— Так.

Він поцілував її в щічку.

— Ти мала рацію.

---

Будинок був наповнений життям.

У великій кімнаті стояла колиска.

На підлозі лежали дитячі книжки.

На стіні висіли малюнки старших дітей.

Один із них Марія зберігала особливо.

На ньому були намальовані п'ятеро людей.

Марія.

Андрій.

Син.

Донька.

І маленька дитина.

Над ними було велике сонце.

Марія взяла малюнок у руки.

— Це ми?

Син гордо кивнув.

— Так.

— А чому сонце таке велике?

— Бо воно наше.

Марія усміхнулася.

— А де тато?

Хлопчик показав на чоловіка з дуже довгими ногами.

— Ось.

Андрій подивився.

— Чому в мене такі ноги?

— Бо ти високий.

— А чому в мами корона?

Марія засміялася.

— Тому що я мама.

Андрій похитав головою.

— Логічно.

---

Того дня до них приїхали Владислав та Олена.

Владислав уже давно звик до свого нового статусу.

Він був дідусем.

І дуже цим пишався.

— Дідусю!

Старший онук побіг йому назустріч.

Владислав розкрив руки.

— Іди сюди!

Хлопчик кинувся до нього.

Потім прибігла середня онука.

— І мене!

— І тебе!

Владислав обійняв обох.

— А де найменша?

Марія показала на Андрія.

Той саме тримав дівчинку.

— Ось вона.

Владислав підійшов.

— Можна?

Андрій передав йому дитину.

Владислав узяв онуку на руки.

На його обличчі з'явилася усмішка.

— Три.

Олена засміялася.

— Що?

— У нас уже троє онуків.

Вона підійшла й поцілувала найменшу.

— Я навіть не мріяла про таке.

Марія обійняла матір.

— А я мріяла.

Олена подивилася на неї.

— Ще тоді?

— Так.

Марія глянула на сад.

— Ще тоді, коли ми тільки починали його облаштовувати.

---

Вона пам'ятала той час.

Коли сад був майже порожнім.

Коли вони стояли під старою яблунею й говорили про майбутнє.

Коли Андрій казав, що хоче двох дітей.

А вона впевнено відповідала:

«Трьох».

Тоді це була лише мрія.

Тепер вона бігала по саду.

Сміялася.

Кликала маму.

Просила тата допомогти їй залізти на лавку.