Глава 42. Наше маленьке щастя

Глава 42. Наше маленьке щастя

Час почав летіти зовсім інакше.

Після того дня, коли лікар повідомив Марії та Андрію про вагітність, їхній будинок ніби змінився.

Тепер у кожній кімнаті говорили про майбутню дитину.

Навіть тиша стала іншою.

Теплішою.

Очікувальною.

Марія дедалі частіше прокидалася вранці з думкою, що всередині неї росте маленьке життя.

Спочатку їй було важко повірити.

Вона дивилася на свій ще майже непомітний живіт і тихо усміхалася.

— Ти справді там? — одного разу прошепотіла вона.

Андрій почув.

— Хто?

Марія обернулася.

— Ніхто.

— Я чув.

— Ти підслуховуєш?

— Я просто проходив повз.

Він підійшов до неї.

— З ким ти говорила?

Марія взяла його руку й поклала собі на живіт.

— З нашою дитиною.

Андрій усміхнувся.

— Тоді можна й мені?

— Можна.

Він нахилився.

— Привіт.

Марія засміялася.

— Вона тебе ще не чує.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ще дуже рано.

— Нехай звикає до голосу батька.

— А якщо це хлопчик?

Андрій задумався.

— Тоді нехай звикає ще більше.

— Чому?

— Бо я буду його вчити всьому.

Марія усміхнулася.

— Наприклад?

— Як лазити на дерева.

— Ні.

— Як ловити рибу.

— Ні.

— Як не боятися грози.

— Андрію!

Він розсміявся.

— Добре. Спочатку навчимося ходити.

---

Через кілька місяців вагітність уже було видно.

Марія змінилася.

Її обличчя стало ніжнішим.

Очі світилися.

Вона часто клала руку на живіт і могла годинами говорити з Андрієм про майбутню дитину.

А одного вечора вони зайшли до кімнати, яка досі стояла майже порожньою.

Андрій озирнувся.

— Думаю, настав час.

— Для чого?

— Для дитячої.

Марія усміхнулася.

— Я теж про це думала.

Вони почали планувати.

— Тут буде ліжечко.

— Біля вікна?

— Ні, — одразу заперечив Андрій. — Не хочу, щоб дитині було холодно.

— Тоді ось тут.

— Добре.

— А тут крісло.

— Для тебе.

— Для нас.

— Добре.

Марія підійшла до іншої стіни.

— А тут шафа.

— З маленькими сорочечками.

— І сукнями.

Андрій подивився на неї.

— Ти вже вирішила, що це дівчинка?

— Ні.

— Але сукні вже є.

— Про всяк випадок.

Він засміявся.

— А якщо хлопчик?

— Тоді купимо сорочки.

— А якщо дівчинка?

— Тоді ти змиришся з рожевими стрічками.

— Я вже боюся.

Марія підійшла до нього.

— Ти будеш найкращим татом.

Він обійняв її.

— А ти найкращою мамою.

---

Найскладнішою виявилася суперечка про ім'я.

— Якщо хлопчик — Олександр, — сказала Марія.

Андрій замислився.

— На честь твого батька?

— Так.

Він поцілував її в чоло.

— Мені подобається.

— А якщо дівчинка?

— Олена.

Марія здивовано подивилася на нього.

— На честь мами?

— Так.

— Ти справді так думаєш?

— Вона заслужила.

Марія усміхнулася.

— Але я хотіла б ще одне ім'я.

— Яке?

— Софія.

— Красиве.

— Тоді вирішено.

— Не так швидко.

— Чому?

— Бо ми ще не знаємо, хто там.

Марія погладила живіт.

— Тоді нехай дитина сама вирішить.

Андрій нахилився до її живота.

— Чуєш, маленьке? Якщо ти хлопчик — ти Олександр.

Потім він подумав.

— А якщо дівчинка — Олена або Софія.

Марія засміялася.

— Ти говориш із животом.

— Я розмовляю з нашою дитиною.

— І що вона відповіла?

Андрій серйозно прислухався.

— Здається, сказала, що хоче ще подумати.

Марія не втрималася від сміху.

---

Найбільше змінився Владислав.

Спочатку він не міг повірити.

Коли Марія сказала йому:

— Тату, ти скоро станеш дідусем.

Він просто мовчав.

Довго.

А потім сів.

— Дідусем?

— Так.

Владислав подивився на доньку.

— Я стану дідусем?

— Так.

Він усміхнувся.

Очі наповнилися сльозами.

— Я навіть не думав, що колись почую це.

Марія обійняла його.

— Тепер почуєш.

Владислав поклав руку їй на живіт.

— А там справді моя маленька онука?

— Або онук.

— Мені байдуже.

Він усміхнувся.

— Головне, щоб здоровий.

Потім подивився на Андрія.

— Ти розумієш, що тепер у мене буде право давати поради?

Андрій засміявся.

— Я вже цього боюся.

— І правильно.

Владислав став серйозним.

— Але я обіцяю не втручатися.

— Дякую.

— Принаймні постараюся.

Вони засміялися.

---

Олена сприйняла новину ще емоційніше.

Вона прийшла до Марії з маленькою в'язаною річчю.

— Я сама зробила.

Марія розгорнула тканину.

Це була крихітна дитяча ковдрочка.

— Мамо…

— Я хотіла, щоб у твоєї дитини було щось від мене.

Марія притиснула ковдрочку до грудей.

— Вона прекрасна.

— Я так довго боялася, що ніколи не побачу тебе щасливою.

Марія обійняла її.

— Тепер бачиш.

Олена заплакала.

— Ти справді щаслива?

Марія кивнула.

— Дуже.

— Не боїшся?

Марія задумалася.

Потім подивилася у вікно.

— Ні.

Вона погладила живіт.

— Знаєш, після всіх цих років страху я вперше відчуваю справжній спокій.

Олена поклала руку їй на плече.

— Тому що минуле закінчилося.

— Так.

Марія усміхнулася.

— Тепер у мене є майбутнє.