Глава 40. Наше майбутнє

Глава 40. Наше майбутнє

Минуло кілька тижнів після повернення до Львова.

Життя нарешті стало тихим.

Не порожнім.

Не самотнім.

А саме тихим — таким, про яке Марія колись могла тільки мріяти.

Вона прокидалася вранці й більше не чекала поганих новин.

Не боялася стукоту у двері.

Не здригалася від кожного незнайомого кроку за спиною.

Не думала про чорний перстень.

Усе залишилося в минулому.

Тепер поруч із нею був Андрій.

Її чоловік.

Її коханий.

Її сім'я.

Вони вже давно були повінчані, але лише тепер Марія відчула, що їхнє справжнє сімейне життя нарешті починається.

---

Того ранку Марія стояла біля вікна.

За склом повільно падав осінній дощ.

Листя кружляло в повітрі й лягало на доріжки саду.

Андрій підійшов до неї ззаду й обійняв.

— Про що думаєш?

Марія усміхнулася.

— Про наш дім.

— Він тобі подобається?

— Дуже.

— А мені здається, що йому чогось не вистачає.

Вона повернулася.

— Чого?

— Дитячого сміху.

Марія на секунду завмерла.

Потім тихо засміялася.

— Ти теж про це думаєш?

— Постійно.

Він узяв її за руку.

— Пам'ятаєш, як ми колись говорили про майбутнє?

— Пам'ятаю.

— Тоді це здавалося просто мрією.

Марія подивилася на сад.

— А тепер?

— Тепер у нас є все необхідне.

— Крім дітей.

— Поки що.

Вона підняла на нього очі.

— Ти справді хочеш дітей?

Андрій здивовано подивився на неї.

— Маріє, я думав, ти вже знаєш.

— Хочу почути.

Він усміхнувся.

— Дуже хочу.

— Скільки?

Андрій замислився.

— Двох.

Марія склала руки на грудях.

— Тільки двох?

— А ти скільки хочеш?

Вона зробила вигляд, що серйозно думає.

— Трьох.

Андрій засміявся.

— Я так і знав.

— Чому?

— Бо ти завжди мріяла про великий дім.

Марія кивнула.

— Я хочу, щоб у ньому було багато голосів.

— Голосів?

— Дитячих.

Андрій подивився на неї з такою ніжністю, що вона опустила очі.

— Я теж цього хочу.

---

Вони вийшли до саду.

Земля була вкрита золотим листям.

Марія повільно йшла доріжкою, тримаючи Андрія за руку.

— Тут можна зробити дитячий майданчик.

— Уже почалося, — засміявся він.

— Що?

— Ти вже плануєш.

— Звичайно.

Вона показала на стару яблуню.

— А там буде гойдалка.

— Одна?

— Дві.

— Для двох дітей?

— Можливо.

— А третя?

Марія усміхнулася.

— Ти сам сказав, що хочеш двох.

— Я передумав.

— Справді?

— Якщо ти хочеш трьох, тоді я хочу трьох.

Марія зупинилася.

— Ти погоджуєшся?

— Я хочу, щоб наші діти росли разом.

Вона притулилася до нього.

— Я уявляю, як вони бігатимуть цим садом.

— А я уявляю, як ми будемо за ними бігати.

Марія засміялася.

— Ти будеш їх ловити.

— А ти будеш казати, що я їх розпестив.

— Саме так.

— А ти?

— Я буду їх балувати потайки.

— Ось тепер я впізнаю свою Марію.

---

Увечері вони сиділи біля каміна.

На маленькому столику стояв чай.

Марія тримала чашку в долонях.

Андрій сидів поруч.

— Яким ти бачиш нашого першого малюка? — раптом запитала вона.

Андрій задумався.

— Не знаю.

— Дівчинка чи хлопчик?

— Дівчинка.

Марія усміхнулася.

— Чому?

— Не знаю. Просто так відчуваю.

— А я чомусь думаю, що хлопчик.

— Тоді нам доведеться народити двох.

— А третій?

— Третій буде сюрпризом.

Вона засміялася.

— Ти вже все вирішив.

— Ні. Просто мрію.

Марія поклала голову йому на плече.

— Я теж.

---

Наступного дня вони разом пішли до міста.

Марія зупинилася біля маленької крамниці.

У вітрині стояли дитячі речі.

Крихітні сорочечки.

Маленькі черевички.

Іграшковий дерев'яний кінь.

Вона довго дивилася.

Андрій помітив це.

— Подобається?

— Дуже.

— Можемо купити.

Марія похитала головою.

— Ще рано.

— Чому?

— Не хочу поспішати.

Андрій узяв її руку.

— Нікуди не поспішаємо.

Вони пішли далі.

Але Марія ще довго озиралася на ту вітрину.

---

Увечері вони знову сиділи в саду.

Над головою світилися перші зорі.

Марія притулилася до Андрія.

— Знаєш, чого я хочу найбільше?

— Чого?

— Прокинутися одного ранку й почути дитячий плач.

Андрій усміхнувся.

— Думаю, через кілька років ти попросиш мене зробити все, щоб цього плачу не було.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Я хочу саме цього.

— Навіть якщо ми не спатимемо ночами?

— Навіть.

— Якщо дитина розмалює наші стіни?

— Перефарбуємо.

— Якщо розіб'є твою улюблену вазу?

— Купимо нову.

— Якщо наш син або донька втече в сад?

— Ти побіжиш за ними.

— А ти?

— Я буду сміятися.

Андрій обійняв її.

— Ти будеш чудовою матір'ю.

Марія подивилася на нього.

— А ти — чудовим батьком.

Вони помовчали.

Потім Марія тихо сказала:

— Я хочу, щоб наші діти знали, що їх любили ще до того, як вони народилися.

Андрій поцілував її в чоло.

— Вони вже люблені.

---

Тієї ночі Марія довго не могла заснути.

Вона лежала поруч з Андрієм і слухала його спокійне дихання.

Її рука сама опустилася на живіт.

Вона згадала ранкову слабкість.

Запаморочення.