Глава 37. Остання правда Олександра

Глава 37. Остання правда Олександра

Ранок у старому архіві настав майже непомітно.

За маленькими вікнами вже світало, але Марія досі сиділа біля дерев'яного столу, тримаючи в руках лист батька.

Вона перечитувала його знову й знову.

«Не шукай помсти. Шукай свободи».

Ці слова не виходили з її голови.

Поруч сидів Андрій.

Він майже не говорив.

Лише час від часу торкався її руки, ніби хотів нагадати: він поруч.

Марія подивилася на нього.

— Ти не спав?

— А ти?

— Ні.

— Тоді ми обоє винні.

Вона тихо усміхнулася.

— Уявляєш, ще вчора я думала, що найбільша моя проблема — таємниці минулого.

— А сьогодні?

— Сьогодні я думаю про те, як би повернутися додому.

Андрій поцілував її руку.

— Ми повернемося.

Марія подивилася на свою обручку.

— І більше ніколи не будемо тікати?

— Ніколи.

Раптом двері архіву відчинилися.

У кімнату зайшов Владислав.

За ним — Елеонора та Станіслав.

— Нам потрібно поговорити, — сказав Владислав.

Марія підвелася.

— Про мого батька?

Владислав кивнув.

— Тепер ти маєш знати все.

Станіслав поклав на стіл стару папку.

— Це останні документи Олександра.

Марія відкрила її.

На першій сторінці було написано:

«Справа № 17. Лише для тих, кому я довіряю».

— Чому я ніколи не бачила цього?

— Бо твій батько наказав зберігати папку окремо, — відповів Станіслав.

— Від кого?

— Від усіх.

Елеонора сіла навпроти Марії.

— Навіть від мене.

Марія перегорнула перший аркуш.

Там був список прізвищ.

Вона впізнала кілька.

Людвіг Краус.

Оскар фон Райн.

Станіслав Жевуський.

Владислав Левицький.

Але біля прізвищ Станіслава та Владислава стояли помітки.

«Не ворог».

Марія подивилася на них.

— Тоді хто?

Владислав показав на інший рядок.

Там стояло прізвище, яке Марія бачила вперше.

Фрідріх Краус.

Елеонора тихо сказала:

— Наш батько.

Марія завмерла.

— Ваш?

— Так.

— Але я думала, що все почалося з Людвіга.

— Ні, — відповіла Елеонора. — Людвіг лише продовжив те, що почав наш батько.

Станіслав додав:

— Фрідріх створив другу частину товариства. Ту, яка займалася шантажем, стеженням і підкупом.

— А Олександр дізнався про це?

— Так.

Владислав поклав на стіл інший документ.

— Саме тому він вирішив виступити проти них.

Марія читала рядки.

«Фрідріх Краус наказав знищити документи. Я відмовився. Після цього почалося стеження».

— То він хотів убити мого батька?

— Так, — сказала Елеонора.

— Але він помер двадцять три роки тому.

— Фрідріх помер.

Марія підняла голову.

— Тоді хто продовжив його справу?

У кімнаті запала тиша.

Станіслав подивився на Людвіга, який сидів під вартою в сусідній кімнаті.

— Його син.

Марія повільно видихнула.

— Людвіг.

— Так.

Вона перегорнула сторінку.

Там було написано:

«Якщо зі мною щось станеться, не звинувачуйте Владислава. Він допомагає мені.

Не звинувачуйте Станіслава. Він мовчатиме, але захищатиме Марію.

І не довіряйте Людвігу».

Марія провела пальцем по останньому рядку.

— Тато знав.

— Знав, — відповів Владислав.

— Тоді чому не сказав усім?

— Бо серед тих, хто мав владу, були люди, здатні знищити будь-який доказ.

Елеонора дістала ще один конверт.

— Але він залишив дещо важливіше.

Марія взяла його.

На ньому був напис:

«Відкрити Марії після того, як вона заручиться».

Марія подивилася на Андрія.

— Ми знайшли його.

Андрій усміхнувся.

— Виходить, твій батько знав, що ти колись вийдеш заміж.

— Або дуже на це сподівався.

Вона відкрила конверт.

Всередині була маленька записка.

«Маріє.

Якщо ти відкрила цей лист, значить, ти вже знайшла людину, якій довіряєш.

Не бійся кохати.

Саме любов стане твоїм найкращим захистом.

А тепер шукай останню сторінку».

— Останню сторінку чого? — запитала Марія.

Владислав відповів:

— Архіву.

Він показав на велику шафу.

— Олександр сховав її тут.

Густав підійшов до шафи.

— Ми перевіряли її вночі.

— І?

— Знайшли потайний механізм.

Він натиснув на дерев'яну панель.

Шафа відсунулася.

За нею була маленька ніша.

Всередині лежав один аркуш.

Марія взяла його.

Почерк батька.

«Остання правда.

Людвіг не вбивав мене.

Він лише привів того, хто це зробив».

Марія зблідла.

— Що?

Владислав різко взяв документ.

— Я не знав про це.

Марія продовжила читати.

«Я знав, що мене хочуть змусити мовчати. Але справжній наказ на мою смерть віддав не Людвіг.

Він лише виконував чужу волю».

Андрій нахилився ближче.

— Хто?

Марія перегорнула аркуш.

На наступній сторінці було лише одне речення.

«Людина, яка наказала мене вбити, боялася не мене.

Вона боялася того, що я дізнався про її справжнє походження».

Марія подивилася на Елеонору.

— Що це означає?

Елеонора мовчала.

— Ви щось знаєте?

Жінка важко зітхнула.

— Так.

— Тоді скажіть.

Елеонора подивилася на неї.

— Олександр дізнався, що Фрідріх Краус не був справжнім батьком Людвіга.

Усі завмерли.

— Що?

— Людвіг усе життя вірив, що він син Фрідріха.

— А насправді?

Елеонора стиснула пальці.

— Його справжній батько був членом іншої родини.