Глава 36. Таємниця, яку берегли двадцять три роки

Глава 36. Таємниця, яку берегли двадцять три роки

Марія не могла відвести погляду від людини, яка стояла поруч із Людвігом Краусом. Її серце шалено билося. Вона знала це обличчя. Знала цей голос. Знала людину, якій довіряла роками.

— Ні… — ледве чутно повторила вона.

Андрій став перед нею.

— Маріє, не підходь.

— Але це…

— Я знаю.

Він міцніше стиснув її руку.

Навпроти них стояв Станіслав Жевуський.

Той самий чоловік, якого вони стільки разів підозрювали, звинувачували, а потім намагалися виправдати. Той, хто допомагав їм шукати правду. Той, хто віддав Марії маленький ключ і запевняв, що хоче спокою.

Тепер на його обличчі не було звичної впевненості.

Лише втома.

— Станіславе… — прошепотіла Марія. — Це ти?

Він не відповів.

Людвіг зробив крок уперед.

— Нарешті ти зрозуміла.

— Замовкни! — різко сказав Андрій.

Людвіг усміхнувся.

— Ти дуже сміливий, Орловський.

— А ти дуже багато говориш для людини, яка прийшла з пістолетом.

Оскар підняв зброю.

— Обережніше.

Андрій не відступив.

Марія відчула, як його пальці ще сильніше стисли її руку.

— Не треба, Андрію, — прошепотіла вона.

— Я не дозволю їм тебе забрати.

Станіслав нарешті заговорив.

— Людвігу, опусти зброю.

Усі подивилися на нього.

— Ти не маєш права мені наказувати, — холодно відповів Людвіг.

— Я сказав — опусти.

Людвіг засміявся.

— Ти досі думаєш, що маєш вибір?

Станіслав мовчав.

Марія дивилася на нього, не розуміючи.

— Чому? — запитала вона. — Чому ти з ними?

Станіслав заплющив очі.

— Я не з ними.

— Тоді чому ти тут?

— Бо інакше вони вб'ють тебе.

У кімнаті запала тиша.

Марія похитала головою.

— Що?

— Я був змушений мовчати.

— Двадцять три роки?

— Так.

— Ти знав про мого батька?

— Так.

— Знав про Людвіга?

— Так.

— І знав, що він живий?

Станіслав опустив голову.

— Так.

Марія відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ти зрадив його.

— Ні.

— Тоді чому він помер?

Станіслав подивився на неї.

— Бо я не встиг.

Його голос зламався.

— Олександр попросив мене забрати тебе з міста. Він знав, що за ним стежать. Я мав приїхати за тобою тієї ночі.

— Але не приїхав…

— Мене затримали.

— Хто?

Станіслав подивився на Людвіга.

— Його люди.

Людвіг усміхнувся.

— І все ж ти живий.

— Я жив лише тому, що мовчав.

Олена зробила крок уперед.

— Ти міг сказати правду.

Станіслав гірко посміхнувся.

— І втратити Марію?

Олена завмерла.

— Вони погрожували їй ще до того, як вона дізналася про вас, — продовжив він. — Вони стежили за кожним її кроком. Я повинен був зробити так, щоб вона ніколи не дізналася.

Марія витерла сльозу.

— Тоді чому ти дав мені ключ?

— Бо настав час.

— Час чого?

Станіслав подивився на її руку.

На обручку.

— Час, коли в тебе з'явився хтось, хто зможе тебе захистити.

Андрій мовчки подивився на нього.

Станіслав звернувся до нього:

— Не дай їм забрати її.

— Не дам.

Людвіг роздратовано ударив долонею по столу.

— Досить!

Марія здригнулася.

— Ти хочеш знати правду? — запитав він.

— Так.

— Тоді слухай.

Людвіг повільно підійшов до столу.

— Твій батько був надто розумним. Він знайшов документи, які могли зруйнувати людей, що стояли за цією організацією.

— Які документи?

— Імена.

— Чиє?

— Усіх, хто брав участь у змові.

Владислав похмуро сказав:

— Але Олександр не передав їх нікому.

— Тому що він зрозумів, що не може довіряти навіть найближчим людям.

Марія подивилася на матір.

— Навіть тобі?

Олена здригнулася.

— Я була поруч із ним до останньої хвилини.

— Тоді ти знаєш, хто його вбив.

Олена заплющила очі.

— Так.

Марія завмерла.

— Хто?

Олена не відповіла.

Людвіг тихо засміявся.

— Скажи їй.

— Ні.

— Скажи.

— Ні!

— Ти двадцять три роки берегла цю таємницю. Але тепер уже пізно.

Марія підійшла до матері.

— Мамо, будь ласка.

Олена дивилася на доньку.

— Я не бачила обличчя.

— Але чула голос.

— Так.

— І ти знаєш, кому він належав?

Олена кивнула.

— Так.

Марія затамувала подих.

— Кому?

Олена подивилася на Станіслава.

Він зблід.

— Не треба, Олено.

— Вона має право знати.

— Якщо скажеш, вона ніколи не буде в безпеці.

— Вона вже не в безпеці!

Олена заплакала.

— Голос належав людині, яку Олександр називав своїм другом.

Марія подивилася на Станіслава.

— Це був ти?

— Ні!

Він зробив крок до неї.

— Маріє, клянусь тобі…

— Тоді хто?

Олена прошепотіла:

— Владислав.

Усі завмерли.

Марія повільно повернула голову.

Владислав стояв біля полиці.

Його обличчя стало білим.

— Олено…

— Я чула його голос тієї ночі.

— Це неможливо.

— Я була там.

Марія дивилася на чоловіка, якого зовсім недавно називала своїм батьком.

— Владиславе…

— Маріє, вислухай мене.

— Ти знав, хто вбив мого батька?

— Так.

— Це був ти?

— Ні!

Його голос луною рознісся архівом.

— Я не вбивав Олександра.

Людвіг посміхнувся.

— Звичайно.

Владислав повернувся до нього.

— Ти знаєш, що це неправда.

— Але вона вже сумнівається.