Глава 34. Той, хто знав про неї від самого початку

Глава 34. Той, хто знав про неї від самого початку

У підземній кімнаті запала важка тиша.

Марія стояла поруч з Андрієм і не могла відірвати погляду від чорного персня, який тримав у руці Густав. Людвіг Краус. Батько Леонарда.

Людина, про яку ніхто не говорив двадцять три роки.

Людина, яка, за словами Олени, була пов'язана з останніми хвилинами життя Олександра.

Марія повільно похитала головою.

— Але якщо він не помер... чому ніхто не знав?

Густав поклав перстень на стіл.

— Тому що він зробив усе, щоб усі повірили в його смерть.

— А Леонард?

— Його син знав.

Владислав різко запитав:

— Ти хочеш сказати, що Леонард працював на батька всі ці роки?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що...

— Я сказав, що Леонард знав про його існування. Це не означає, що він знав усю правду.

Марія подивилася на Олену.

— Мамо, ти бачила Людвіга?

Олена опустила очі.

— Так.

Марія завмерла.

— Двадцять три роки тому?

— Так.

— Розкажи мені.

Олена заплющила очі.

Було видно, як важко їй дається кожне слово.

— Того вечора твій батько попросив мене приїхати до старого будинку. Він сказав, що має зустріч із людиною, яка може врятувати нас.

— Кого саме?

— Тебе.

Марія стиснула губи.

— Мене?

— Ти тоді була зовсім маленькою. Але Олександр уже розумів, що небезпека наближається. Він боявся, що якщо вороги дізнаються, хто він і що знає, вони прийдуть до тебе.

Андрій поклав руку Марії на плече.

Олена продовжила:

— Я приїхала. Твій батько був у кімнаті. Поруч стояв чоловік.

— Людвіг?

Олена кивнула.

— Він був старшим, ніж на фотографіях. Сивина вже торкалася його волосся. Але я запам'ятала його очі.

— Що він сказав?

Олена здригнулася.

— Він сказав Олександру: «Ти не можеш сховати дівчинку від минулого».

Марія відчула холод.

— А тато?

— Він відповів: «Вона не має нічого спільного з вашою війною».

— І що сказав Людвіг?

Олена подивилася на доньку.

— «Вона має більше спільного з нею, ніж ти думаєш».

У кімнаті стало тихо.

Андрій насупився.

— Що він мав на увазі?

Густав відповів:

— Саме це ми й повинні з'ясувати.

Марія підійшла до столу.

— Ні. Я хочу знати зараз.

Владислав подивився на неї.

— Маріє...

— Я все життя думала, що мій батько загинув через чужу змову. Потім дізналася, що він приховував від мене правду. Тепер виявляється, що якийсь Людвіг Краус знав про мене ще до того, як я могла його запам'ятати.

Вона витерла сльозу.

— Я більше не хочу, щоб усі навколо мене мовчали.

Олена підійшла до доньки.

— Ти маєш право знати.

Вона дістала з кишені невеликий старий конверт.

— Це було у мене двадцять три роки.

Марія здивовано подивилася на нього.

— Чому ти ніколи не показувала?

— Бо твій батько наказав не відкривати його, поки ти не зустрінеш чоловіка, якому зможеш довірити своє життя.

Марія повільно подивилася на Андрія.

— Тобто...

— Так, — прошепотіла Олена. — Тепер я розумію, чому він залишив це саме мені.

Андрій подивився на конверт.

— Відкрийте.

Олена простягнула його Марії.

На пожовклому папері було написано:

«Моїй доньці. Коли вона стане дорослою і сама обере людину, якій довірить своє серце».

Марія затримала подих.

Вона розірвала печатку.

Усередині лежав короткий лист.

«Маріє, якщо ти читаєш це, значить, настав день, якого я боявся і якого водночас чекав. Ти виросла. І, можливо, поруч із тобою стоїть чоловік, якому ти готова довірити своє життя. Якщо це так — не відступай від нього через мої таємниці».

Марія подивилася на Андрія.

Він ніжно усміхнувся.

Вона продовжила:

«Я не знаю, чи зможу побачити твоє майбутнє. Але знаю, що воно не повинно належати тим людям, які намагалися керувати нашою родиною».

Марія ковтнула клубок у горлі.

«Якщо ти вже заручена, значить, ключ активовано».

Вона завмерла.

— Ключ...

Андрій подивився на її руку.

Обручка.

— Це вона?

Олена похитала головою.

— Я не знаю.

Марія прочитала далі.

«Ключ — це не предмет. Це вибір».

— Вибір? — прошепотіла вона.

«Людвіг вірив, що може керувати твоїм майбутнім. Він помилявся. Єдина річ, яку він не може контролювати, — твоя свобода обирати».

Марія повільно видихнула.

— Отже, Оскар помилявся.

Андрій кивнув.

— Він думав, що ключ — це щось, що можна забрати.

Марія притиснула лист до грудей.

— А тато знав, що це я.

Владислав тихо сказав:

— Він завжди вірив у тебе.

Раптом Густав різко підняв голову.

— Тихо.

Усі замовкли.

Десь нагорі почувся звук.

Кроки.

Повільні.

Хтось ходив монастирем.

А потім пролунав удар дверей.

Олена зблідла.

— Вони знайшли нас.

Владислав дістав пістолет.

— Скільки їх?

Густав прислухався.

— Не знаю.

Андрій підійшов до Марії.

— Треба забрати документи.

Марія склала листи до папки.

— Я не залишу їх.

— І не треба.

Владислав показав на вузький прохід.

— Є ще один вихід.

— Куди він веде?

— До старої каплиці.

Густав похитав головою.

— Якщо вони перекрили головний коридор, нам доведеться пройти через підземне кладовище.

Марія подивилася на нього.

— Тоді підемо.

— Там небезпечно.

Андрій стиснув її руку.

— Тут небезпечніше.

Вони рушили.

Але перш ніж Марія вийшла з кімнати, її погляд упав на портрет батька.