Глава 33. Перстень, який приховував правду

Глава 33. Перстень, який приховував правду

Марія ще тримала руку Андрія, розглядаючи обручку, яка тільки-но з'явилася на її пальці. Її серце билося швидко.

Ще кілька хвилин тому вона плакала від щастя. А тепер у підземній кімнаті панувала така тиша, що було чути навіть потріскування свічки.

Владислав стояв біля столу. В одній руці він тримав записку Олександра.

І не відводив погляду від Густава.

— Покажіть руку, — холодно сказав він.

Старий чоловік не відповів.

Марія повільно обернулася.

— Густаве...

Той опустив погляд на свою руку.

На пальці справді був чорний перстень.

Такий самий, який вони вже бачили не раз.

Андрій миттєво став перед Марією.

— Ви працюєте на них?

Густав похитав головою.

— Ні.

— Тоді чому у вас цей перстень?

Старий важко зітхнув.

— Бо я колись був одним із них.

Марія відчула холод.

— Одним із кого?

— Тих, хто носив цей символ.

Владислав стиснув записку.

— Ти обіцяв мені, що більше ніколи не повернешся до них.

— Я не повертався.

— Тоді поясни!

Густав зняв перстень.

Поклав його на стіл.

— Цей перстень не належить мені.

Марія здивовано подивилася на нього.

— Тоді кому?

— Твоєму батькові.

Усі завмерли.

— Що? — прошепотіла Марія.

Густав подивився на неї.

— Олександр отримав його двадцять три роки тому.

— Але чому?

— Бо хотів проникнути в їхнє коло.

Владислав повільно кивнув.

— Я пам'ятаю.

Марія перевела погляд на нього.

— Ти знав?

— Не все.

Густав продовжив:

— Твій батько не був членом цієї організації. Він лише видавав себе за одного з них, щоб дізнатися, хто стоїть за змовою.

— І ви допомагали йому?

— Так.

Марія підійшла до столу.

— Тоді чому всі ці роки ви мовчали?

Густав опустив голову.

— Бо Олександр попросив мене.

— Чому?

— Щоб урятувати тебе.

Марія завмерла.

— Знову я...

Владислав тихо сказав:

— Усе завжди було пов'язане з тобою.

— Але я була дитиною.

— Саме тому.

Марія подивилася на обручку.

— А тепер?

Густав подивився на неї.

— Тепер ти доросла. І заручена.

Андрій міцніше стиснув її руку.

— Що змінюють заручини?

Густав відповів:

— Твій батько знав, що рано чи пізно люди, які переслідували його, спробують використати тебе. Він залишив захист, який мав активуватися лише після того, як ти зробиш власний вибір.

Марія нахмурилася.

— Який захист?

Густав підійшов до старого столу.

Провів пальцями по дереву.

— Цю кімнату.

Він натиснув на приховану кнопку.

Стіна здригнулася.

Позаду портрета Олександра відкрилася маленька ніша.

У ній лежав ще один конверт.

Марія відчула, як забилося серце.

На ньому було написано:

«Марії. Тепер, коли ти обрала того, кого любиш, настав час сказати тобі все».

Андрій тихо промовив:

— Відкривай.

Марія взяла конверт.

Але перш ніж вона встигла розірвати печатку, Владислав схопив її за руку.

— Почекай.

— Чому?

— Тому що я боюся того, що там написано.

Марія подивилася на нього.

— Тату, ми вже стільки років живемо в страху. Я більше не хочу.

Владислав відпустив її.

Марія відкрила лист.

Перші рядки були написані почерком Олександра.

«Доню, якщо ти читаєш цей лист, значить, Владислав повернувся до тебе, а поруч із тобою стоїть чоловік, якого ти обрала серцем».

Марія мимоволі усміхнулася.

Вона подивилася на Андрія.

— Він знав.

Андрій усміхнувся.

— Схоже, твій батько був дуже далекоглядним.

Марія продовжила читати.

«Не бійся чорного персня. Він був створений не для того, щоб бути знаком зла. Колись він був символом тих, хто присягнув захищати людей, яких переслідували за правду».

Владислав тихо сказав:

— Я цього не знав.

Густав опустив очі.

— Бо згодом усе змінилося.

Марія читала далі.

«Але серед нас з'явилася людина, яка вирішила перетворити захист на владу. Вона почала використовувати наші знання, щоб контролювати інших».

Марія перегорнула сторінку.

Там було лише одне речення:

«Я дізнався, хто це».

Наступний рядок був стертий.

Марія насупилася.

— Знову.

— Що? — запитав Андрій.

— Хтось стер ім'я.

Густав підійшов ближче.

— Дай мені.

Він оглянув папір.

— Це зроблено недавно.

Марія різко підняла голову.

— Нещодавно?

— Так. Папір старий, але слід від чорнила свіжий.

Владислав озирнувся.

— Отже, хтось був тут після смерті Олександра.

Усі мовчали.

Андрій раптом помітив щось на підлозі.

— Тут сліди.

Біля стіни виднілися маленькі краплі бруду.

Вони вели до дверей.

— Хтось приходив сюди зовсім недавно.

Густав зблід.

— Але ніхто не знав про цей хід.

Андрій подивився на нього.

— Хтось знав.

Раптом із коридору пролунав шум.

Марія здригнулася.

— Знову вони?

Владислав дістав зброю.

— Усі назад.

Кроки ставали дедалі ближчими.

Раз.

Другий.

Третій.

А потім за дверима почувся жіночий голос.

— Маріє?

Марія завмерла.

Вона впізнала цей голос.

— Мамо?

Владислав зблід.

— Олено?

Двері повільно відчинилися.

На порозі стояла Олена.

Її обличчя було блідим, а очі сповненими сліз.

Марія кинулася до неї.

— Мамо!

Олена обійняла доньку.

— Дякувати Богу, ти жива...