Глава 32. Четверті двері

Глава 32. Четверті двері

Ніч уже огорнула Зальцбург, коли Марія, Андрій, Владислав і Густав дісталися старого монастиря. Він стояв далеко від центральних вулиць, серед темного лісу. Кам'яні стіни майже злилися з нічним небом, а вузькі вікна світилися тьмяним жовтим світлом. Марія дивилася на будівлю й відчувала дивне хвилювання.

Їй здавалося, що вона вже бачила це місце.

Але коли?

— Ти добре? — тихо запитав Андрій.

— Не знаю.

Він узяв її за руку.

— Я поруч.

Марія усміхнулася.

— З тобою мені не так страшно.

Вони зайшли всередину.

Старий монах, який відчинив двері, мовчки подивився на Густава.

— Я думав, ти більше ніколи не прийдеш.

— Я теж так думав, отче Мартіне.

Монах перевів погляд на Марію.

— А це вона?

Густав кивнув.

— Донька Олександра.

Монах довго дивився на дівчину.

— Вона дуже схожа на нього.

Марія відчула, як защеміло серце.

— Ви знали мого батька?

— Так.

— Він був тут?

— Не один раз.

Марія хотіла поставити ще запитання, але монах уже розвернувся.

— Ходімо. У нас мало часу.

Вони спустилися кам'яними сходами.

Чим нижче вони йшли, тим холодніше ставало.

Нарешті перед ними відкрився довгий коридор.

На його кінці стояли чотири двері.

Перша була дерев'яною.

Друга — металевою.

Третя — кам'яною.

А четверта...

Четверта була чорною.

Марія зупинилася.

— Це вони?

Монах кивнув.

— Четверті двері.

Владислав подивився на Марію.

— Тепер ти розумієш, чому твій батько так боявся цього місця?

— Ні.

— За цими дверима він залишив найважливіше.

Марія дістала золотий медальйон.

На його внутрішньому боці знову прочитала напис:

«Коли Марія знайде кохання, відкрийте четверті двері».

Андрій подивився на неї.

— Схоже, твій батько справді передбачив цей день.

Марія тихо відповіла:

— Я не знаю, чи варто їх відкривати.

Андрій став поруч.

— Ти не сама.

Владислав кивнув.

— І я теж.

Марія вставила маленький ключ, який дав їй Станіслав.

Але замок не повернувся.

— Не підходить, — прошепотіла вона.

Густав підійшов ближче.

— Спробуй медальйон.

Марія приклала його до замка.

Пролунав клац.

Чорні двері повільно відчинилися.

За ними була невелика кімната.

Посередині стояв старий письмовий стіл.

На ньому лежала товста папка.

І поруч — портрет Олександра.

Марія завмерла.

— Тато...

Вона підійшла до столу.

На папці було написано:

«Для моєї доньки Марії».

Вона відкрила її.

Першою лежала стара карта Львова.

Другою — фотографія її батька, Владислава, Станіслава та Леонарда.

А третьою — документ.

Марія почала читати.

Її обличчя поступово змінювалося.

— Що там? — запитав Андрій.

Марія не відповідала.

Владислав узяв документ.

Прочитав кілька рядків.

І зблід.

— Ні...

— Що? — запитала Марія.

Владислав підняв голову.

— Олександр знав, хто був зрадником.

— Хто?

Він мовчав.

— Тату, скажи мені!

Владислав провів рукою по обличчю.

— Він записав ім'я.

Марія забрала документ.

Вона подивилася на останній рядок.

Там було написано:

«Зрадник — той, кому я довіряв більше за всіх».

А нижче ім'я було закреслене чорним чорнилом.

— Хтось стер його, — прошепотіла Марія.

— Ні, — сказав Густав.

Усі подивилися на нього.

— Його не стерли.

— Тоді що?

Густав показав на папір.

— Це не чорнило.

Він дістав маленьку лупу.

— Тут використовували спеціальний склад. Він проявляється від тепла.

Андрій подивився на Марію.

— Тобто ім'я можна побачити?

— Так.

Монах підніс документ до свічки.

Папір почав повільно нагріватися.

На ньому з'явилися літери.

Спочатку одна.

Потім друга.

Марія затамувала подих.

С...

Потім:

Ста...

Владислав різко відступив.

— Ні.

Марія подивилася на нього.

— Станіслав?

Ім'я проявлялося дедалі чіткіше.

СТАНІСЛАВ ЖЕВУСЬКИЙ.

У кімнаті запала тиша.

— Це брехня, — прошепотіла Марія.

— Я боявся, що саме це ми побачимо, — сказав Владислав.

Марія похитала головою.

— Ні. Він допоміг нам. Він дав мені ключ.

Андрій забрав документ.

— Можливо, це саме те, що хоче, щоб ми подумали справжній зрадник.

Густав кивнув.

— Правильно.

— Ви теж не вірите?

— Я знав Станіслава багато років. Він міг зробити помилку. Але я не думаю, що він був головним зрадником.

Марія дивилася на ім'я.

Її серце розривалося між довірою і страхом.

— Тоді чому батько написав його ім'я?

Владислав відповів:

— Можливо, тому що Станіслав справді щось приховував.

Раптом Андрій звернув увагу на інший аркуш.

— Почекайте.

Він витягнув його з папки.

— Тут ще один запис.

Марія підійшла ближче.

На аркуші було написано:

«Станіслав не є головним винуватцем. Він лише погодився мовчати».

Марія полегшено видихнула.

— Я знала...

Андрій продовжив читати.

«Справжній ворог — людина, яка стояла поруч зі мною в день, коли я востаннє бачив свою доньку».

Марія застигла.

— В останній день мого батька?

Владислав кивнув.

— Саме так.

— Хто був поруч?

Владислав заплющив очі.

Він намагався згадати.

— Я.

— І Станіслав?

— Так.

— Леонард?