Глава 31. Ключ у майбутньому

Глава 31. Ключ у майбутньому

Постріл розірвав тишу так раптово, що Марія здригнулася. Десь нагорі дзенькнуло розбите скло.

Владислав миттєво обернувся до Густава.

— Що це було?

— Вони не самі, — прошепотів старий.

Оскар навіть не ворухнувся.

На його обличчі залишалася дивна спокійна усмішка.

Андрій схопив Марію за руку.

— Нам треба йти.

— Але...

— Зараз!

Владислав вихопив із кишені невеликий пістолет і став біля сходів.

— Маріє, бери блокнот і йди за Андрієм.

— А ти?

— Я затримаю їх.

— Ні! — вигукнула вона. — Я більше не хочу втрачати тебе!

Владислав на мить завмер.

У його очах з'явилося тепло.

— Цього разу не втратиш.

Він торкнувся її щоки.

— Я обіцяв твоєму батькові, що захищатиму тебе. І тепер виконаю цю обіцянку.

Оскар тихо засміявся.

— Який зворушливий момент.

Андрій різко повернувся до нього.

— Замовкніть!

— Молодий Орловський, — спокійно сказав Оскар. — Ти ще не розумієш, у яку історію втрутився.

— Мені достатньо знати, що ви переслідуєте Марію.

— Я переслідую не її.

Оскар зробив паузу.

— Я переслідую те майбутнє, яке вона може змінити.

Марія подивилася на нього.

— Що це означає?

Оскар відповів не одразу.

— Твій батько знав, що одного дня ти закохаєшся.

Андрій напружився.

— До чого тут я?

Оскар перевів погляд на нього.

— Саме до тебе.

Марія завмерла.

— Ви знали про Андрія?

— Я знав, що Олександр боявся не за себе. Він боявся за майбутнє своєї доньки.

— Яке майбутнє?

Оскар усміхнувся.

— Те, в якому ти станеш дружиною чоловіка з родини Орловських.

Марія міцніше стиснула блокнот.

Андрій дивився на Оскара з недовірою.

— Ви хочете сказати, що батько залишив щось на нашому весіллі?

— Не зовсім.

Оскар зробив крок назад.

— Він залишив те, що відкриється лише тоді, коли ти зробиш свій вибір.

— Який вибір?

— Вийдеш заміж за Андрія.

Марія відчула, як її серце забилося швидше.

— Чому?

Оскар лише похитав головою.

— Цього я тобі не скажу.

Раптом зверху почувся шум кроків.

Густав прошепотів:

— Вони вже в будинку!

Владислав підняв зброю.

— Через тунель. Негайно.

Андрій потягнув Марію до потайного проходу.

Вони побігли вузьким кам'яним коридором.

За ними пролунали голоси.

— Вони внизу!

— Не дайте їм утекти!

Марія бігла, стискаючи блокнот.

Андрій тримав її за руку.

— Не відставай!

— Я з тобою!

Вони звернули за ріг.

Позаду пролунав ще один постріл.

Марія здригнулася.

— Тато!

— Він іде за нами.

І справді — за кілька секунд Владислав з'явився у проході.

— Швидше!

Густав замкнув за ними залізні двері.

Вони побігли далі.

Через кілька хвилин тунель вивів їх у старий сад за будинком.

Марія впала на коліна, важко дихаючи.

Андрій одразу присів поруч.

— Ти ціла?

— Так.

Він обійняв її.

Марія притиснулася до нього.

— Я так злякалася.

— Я тут.

— Андрію...

— Я тут, Маріє.

Вона підняла очі.

— А якщо Оскар правий?

— Про що?

— Про наше майбутнє.

Андрій узяв її обличчя в долоні.

— Ти думаєш, я дозволю комусь вирішувати, кого тобі кохати?

Марія похитала головою.

— Ні.

— І я теж не дозволю.

Він ніжно поцілував її.

Владислав, який стояв трохи осторонь, відвернувся, даючи їм кілька секунд побути разом.

А потім сказав:

— Нам потрібно поговорити про весілля.

Марія здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Саме про це говорив Оскар.

Андрій підвівся.

— Ви щось знаєте?

Владислав мовчав.

Потім дістав із кишені старий конверт.

На ньому був почерк Олександра.

«Не відкривати до дня весілля Марії».

Марія зблідла.

— Ти знав про цей лист?

Владислав опустив очі.

— Так.

— І давно?

— Відтоді, як повернувся до твого життя.

— Чому ти не сказав мені?

Владислав важко видихнув.

— Бо твій батько просив мене мовчати.

— Але чому?

Він простягнув їй конверт.

— Бо всередині є відповідь на питання, яке може змінити твоє життя.

Марія не взяла його.

— Яке?

Владислав подивився на Андрія.

— Чому саме ваша родина була втягнута в цю історію двадцять три роки тому.

Андрій застиг.

— Мій батько?

— Олександр Орловський знав, що одного дня його син може зустріти тебе.

Марія повільно подивилася на Андрія.

— Але це неможливо.

— Чому?

— Бо ми навіть не знали одне одного.

Владислав кивнув.

— Саме тому твій батько залишив лист на майбутнє.

Марія нарешті взяла конверт.

Її пальці тремтіли.

Вона вже хотіла розірвати печатку, але Владислав зупинив її.

— Не тут.

— Чому?

— Бо якщо Оскар знає про цей лист, він зробить усе, щоб його отримати.

Андрій подивився на будинок.

— Значить, нам потрібно знайти безпечне місце.

Густав підійшов до них.

— Я знаю таке місце.

— Де? — запитала Марія.

— Старий монастир на околиці міста.

— Там нас не знайдуть?

Густав похитав головою.

— Якщо вони не знають, що він існує.

Марія подивилася на нього.

— А ви знаєте?

— Твій батько колись ховався там.

Вони рушили через сад.

Але Марія раптом зупинилася.

— Андрію.

— Що?

— Подивись.

На землі біля старої яблуні лежав невеликий предмет.