Глава 29. Той, хто чекає у Зальцбурзі

Глава 29. Той, хто чекає у Зальцбурзі

Потяг повільно рухався крізь ранковий туман, залишаючи позаду Львів.

Марія сиділа біля вікна й мовчки дивилася на дерева, що миготіли за склом. Вона тримала на колінах старий конверт батька, а поруч лежала маленька ключова підвіска, яку їй передав Станіслав.

Вона кілька разів хотіла відкрити конверт ще раз, але щоразу зупиняла себе.

Надто багато таємниць залишилося в минулому.

І тепер усі вони вели до Зальцбурга.

Андрій сидів навпроти. Він уважно дивився на Марію, ніби намагався вгадати її думки.

— Ти хвилюєшся?

Марія ледь усміхнулася.

— Трохи.

— Через рукопис?

— Через усе, що ми можемо там знайти.

Андрій простягнув руку через невеликий столик і накрив її пальці своїми.

— Що б там не було, ми дізнаємося правду разом.

Марія подивилася йому в очі.

— Ти справді не боїшся?

— Боюся.

Вона здивовано підняла брови.

— Ти?

— Я боюся втратити тебе.

Марія на мить завмерла.

Андрій стиснув її руку.

— Але я не боюся правди. Навіть якщо вона виявиться страшнішою за все, що ми вже знаємо.

Марія тихо усміхнулася.

— Саме за це я тебе й люблю.

Андрій нахилився до неї та ніжно поцілував.

На декілька секунд усе навколо перестало існувати.

Не було ні таємничих листів, ні чорного персня, ні переслідувачів.

Були тільки вони.

І майбутнє, про яке вони встигли мріяти.

— Знаєш, — прошепотіла Марія, коли вони відсторонилися, — коли все це закінчиться, я хочу повернутися додому.

— До Львова?

— Так.

— А я хочу, щоб наш дім був трохи за містом.

— З садом?

— Обов'язково.

Марія засміялася.

— І з тим самим собакою, якого ти мені обіцяв?

— Великим.

— Ти ж знаєш, що він житиме на моєму ліжку?

— Тоді мені доведеться купити велике ліжко.

Марія поклала голову йому на плече.

— А діти?

Андрій замовк на секунду.

— Двоє.

— Лише двоє?

— Добре. Троє.

— Я знала, що ти погодишся.

Вони засміялися.

Але їхню розмову перервав легкий стукіт у двері купе.

Марія підняла голову.

— Хто там?

Двері відчинилися.

На порозі стояв Владислав.

Його обличчя було серйозним.

— Нам треба поговорити.

Андрій одразу випростався.

— Щось сталося?

Владислав зайшов і зачинив двері.

— Я не хотів говорити про це у Львові.

Марія насторожилася.

— Про що?

Владислав дістав із внутрішньої кишені пальта стару фотографію.

Поклав її на стіл.

Марія впізнала свого батька.

Поруч із ним стояли молоді Владислав і Станіслав.

Але цього разу на знімку була ще одна людина.

Чоловік стояв трохи позаду.

Його обличчя було майже повністю приховане тінню.

Марія нахилилася ближче.

— Хто це?

Владислав важко видихнув.

— Четвертий.

У купе запала тиша.

— Ти знаєш його ім'я? — запитав Андрій.

— Знаю.

— І чому не сказав раніше?

Владислав опустив погляд.

— Бо я боявся.

Марія взяла фотографію.

— Хто він?

Владислав подивився доньці прямо в очі.

— Леонард фон Краус.

Марія насупилася.

— Австрієць?

— Так.

— І він пов'язаний із рукописом?

— Більше, ніж ти думаєш.

Владислав сів навпроти.

— Саме він колись запропонував перевезти рукопис до Австрії. Твій батько погодився, бо вважав, що там його буде безпечніше сховати.

— Але не було безпечно?

— Ні.

Владислав замовк.

— За кілька місяців після цього твій батько дізнався, що хтось почав шукати рукопис. Він зрозумів, що серед людей, яким ми довіряли, є зрадник.

Марія міцніше стиснула фотографію.

— Леонард?

— Я не знаю.

Андрій нахилився вперед.

— Ви підозрювали його?

— Так.

— Але чому тоді він залишився живим?

Владислав гірко усміхнувся.

— Бо ми не мали доказів.

Раптом потяг хитнуло.

Марія ледь не впустила фотографію.

І саме тоді з коридору почувся голос провідника:

— Через кілька годин прибуваємо до Зальцбурга!

Владислав подивився у вікно.

Його обличчя стало ще похмурішим.

— У нас мало часу.

— Чому? — запитала Марія.

— Тому що я думаю, що нас уже чекають.

Того самого ранку в Зальцбурзі.

У старому будинку неподалік від вокзалу чоловік стояв біля вікна.

На столі перед ним лежала карта міста.

Поруч — фотографія Марії.

Чорний перстень блиснув на його пальці.

До кімнати увійшов інший чоловік.

— Вони вже в дорозі.

— Скільки часу?

— Кілька годин.

Чоловік повільно обернувся.

— А дівчина?

— З нею Андрій Орловський і Владислав Левицький.

На його обличчі з'явилася холодна посмішка.

— Саме цього я й очікував.

— Що нам робити?

— Не чіпати їх.

Слуга здивувався.

— Але ж вони можуть знайти рукопис.

— Нехай шукають.

Чоловік підійшов до столу й торкнувся пальцями фотографії Марії.

— Рукопис нам не потрібен.

— Тоді що?

— Вона.

Він підняв очі.

— Марія — єдина людина, яка може відкрити те, що її батько сховав двадцять три роки тому.

— А якщо вона не знає, що саме повинна зробити?

— Дізнається.

Чоловік усміхнувся.

— І коли дізнається, вона сама приведе нас до таємниці.

---

Надвечір потяг прибув до Зальцбурга.

Марія ступила на перон і глибоко вдихнула холодне повітря.

Місто зустріло їх туманом, старовинними будівлями та дзвонами, що лунали десь далеко.